Саме на нього передусім звернув увагу персонал готелю. В моїй крові кипів увесь бруд людських жадань.
У смерті є те, про що мертві не можуть розповідати: вона вульгарна. Перед своїм порогом вона змінює вас — і веде до кімнати, де тіло соромиться себе. Смерть змушує кашляти, сцяти і срати під себе, смердіти газами. Моє тіло гниє, а нігті й далі ростуть, перетворюючись на кігті. А я тим часом дивлюся, бачу і чекаю.
Я чув, що один багатій у Америці — з грошима і наділений шаленою владою, — помер входячи в жінку, яка не була його дружиною. Величезний, як слон, він ледь не розчавив її своєю масою. Чоловік, якого через вісімнадцять годин дружина спалила, бо не могла стерпіти запаху іншої на його тілі.
Я тоді теж входив у жінку, чиє ім’я не можу пригадати, та вона зупинила мене, нарікаючи на спрагу. «Але в нас є вино». — «А льоду можеш принести?» — «Хто ж кладе лід у вино?» — «Я. Я ще багато чого зроблю, якщо ти принесеш мені лід». Я вибіг голий, зі сміхом. Надворі п’ята ранку. Пройшов коридором навшпиньки, як Крихітка Віллі Вінкі. Мертві мають свій запах, але його мають і вбивці. У моїй смерті винні двоє — той, хто її забажав, і той, хто її заподіяв. Перед тим як я полетів через поручні, запахло лимонником і багнюкою, і лише потім пролунав оглушливий гуркіт об мармурову й чисту, як дзеркало, підлогу.
Я в домі чоловіка, який мене вбив. Я не відчуваю свого запаху на його руках — лише душок давньої смерті. Не сморід, а швидше згадка про нього — вже іржавий запах крові старого вбивства; солодкавий сморід гнилої приманки у вигляді тіла, яке вже п’ять днів як мертве. У світі живих він тепер зрілий мужчина, якому байдуже, що від нього тхне — як від злодюжки, що нап’яв на себе дорогий костюм із чужого плеча. Ось тільки костюма на ньому немає. Коли мене знайшли, я був голим, а він голий тепер, коли його знайшов я. Його живіт помітно округлився, а під час ритмічних рухів уперед-назад на спині з’являються жирні складки; а ще йому б не завадило знову підфарбувати волосся на потилиці. Його тіло вдаряється об тіло партнерки з характерним вологим ляп, ляп, ляп. Він стогне над нею, першою віце-міс, яку взяв за дружину. Ліжко схоже на поле бою. Бачачи, що чоловік не зупиняється, вона плескає його по плечі. Його голова — майже в подушці, а жінка своєю не може навіть ворухнути. Відчуваючи, що з-під нього не вирватися, вона ще дужче ляскає чоловіка по плечі. Той стогне, а жінка марно намагається його відштовхнути — вже кулаком: «Сучий сину, не вистачало мені ще завагітніти!» Він тисне на неї всім тілом, аж поки не кінчає і видихає на всю кімнату. «Хай Ямайці знають: у лідерів виходить все!» — майже проголошує він, і я вперше за роки чую його голос, хоча минули не роки. Я приголомшений: голос анітрохи не змінився, — такий же «неправильний» акцент, хоча він намагається говорити правильно. Я опинився не там і не тоді; можливо, вона під своїм чоловіком відчуває те ж саме — перша віце-міс, з якою він одружився, не зумівши здобути саму «Міс Ямайку». Попри те що її батько хотів, щоб вона вийшла заміж за чистокровного білого. «Нехай у мене буде закреп, але я не дозволю, щоб моя паршива дочка пішла заміж за якогось сирійця з ліванською галантереєю!» — казав він.
Я не пам’ятаю ім’я жінки, в яку входив. Я її ні разу не бачив, та й не знаю, де її шукати. Може, то було кохання, але привиди переслідують через тугу, а в мене її немає. Може, то було не кохання — або я не привид. Або ж моя туга — не за нею. Хто просить льоду у вино? Чи знала вона, що він чекав мене за дверима? Хтось назвав мене калічним павуком із членом. Не персонал готелю: їм слово «калічний» не відоме. Може, той, хто зрадів моїй смерті? Я не пам’ятаю його обличчя.
Перша віце-міс відштовхує чоловіка і сердито шепоче: «Добре, що я не забула про сперміцидну піну». — «Ти... хіба... не знаєш? — шумно пихкає він. — Контрацептиви — це змова, щоб знищити чорношкірих!» — і регоче. Потім перекочується на спину і пестить себе. Я б не проти забратися всередину нього — і хапнути хоч дещицю від його кайфу, та вже біля його ніг чую носом дух понад сотні мерців. Десь розбивається склянка, і вони здригаються. Її сорочка задерта над грудьми, і вона її опускає. «Прибити б того кота і тебе разом з ним!» — бурчить він і встає. Я спостерігаю, як товстий живіт перестає трястися, а щоки — роздуватися; його волосся навіть від сексу не скуйовдилося — прилизане, як у Залізного Дроворуба. Але дивлячись на нього, мені хочеться жити, злягатися, старіти.
Меблі для спальні вона підібрала, вочевидь, сама: шишечки, вигини, різьблення у вигляді виноградної лози. Зі стелі звисає протимоскітна сітка. У кутку ховається телевізор; двері у ванну відчинені, але світло не ввімкнене. Він завжди вважав збоченцями людей з відчуттям стилю та краси. Я пам’ятаю, як, від’їжджаючи, він сказав це стосовно одного з членів партії. Я ніколи не поділяв цю його неприязнь до естетизму, бо щороку бачився з Ноелом Ковардом[162] і називав його «дядечком» (як і його супутника).
Чоловік, який убив мене, тягнеться за пістолетом, що лежить напоготові на столику біля ліжка; при цьому його штани залишаються валятися на підлозі. Перша віце-міс вказує на них, але він жартує, що немає сенсу вдягатися — аж раптом там на нього чекає вільна печерка, — і йде в сусідню кімнату. Я хотів би лишитися з нею, бо мені цікаво, як вона відреагує на його слова.
У вітальні — чоловік, якого я ніяк не можу пригадати. Вітальня схожа на цвинтар: від неї тхне мертвяками. Смердить і від гостя. Він схожий на чорношкірого, а може, на азійця, а можливо, це тіні змінюють його личину. Я вже відчуваю запах його смерті. Він кашляє в склянку і каже:
— А я думав, що тут вода.
— Ти що, не знаєш, яка на вигляд пляшка білого рому? Чи ти читать розучився?
— Питать? Я спершу ковтаю, а потім питаю.
— Я кажу «читать». Чи-та-ти!
— Та я недочуваю. Забагато було бах-бах-бах, знаєш.
— Як, бомбоклат, можна сплутати ром з водою?
— Я не знаю. Раз вода у пляшках, значить, тут живуть заможні. Багацько всього, братане, у вас тут. От гівно, невже тобі тре’ така розкіш? Нескромно якось.
— Ти чекаєш від мене скромності в моєму власному домі? Чи бачиш тут щось таке, чого ще ніколи ніде не бачив?
— То ось як багатенькі заговорили...
— А бідненькі хай миються й воду п’ють біля колонки. Ти що, хочеш побалакать про класові проблеми? Як ти, бомбоклат, проліз до мене додому?
— Через двері.
— Як ти...
— Та го’ тобі. Скі’ки мо’на цих «як»?
— Хочеш побалакать про «як»? Можем побалакать. Як ти, паршивцю, проліз до мене додому... чекай... о третій ночі? Тобі скільки разів казано, що нас разом на публіці ніхто не повинен бачити?
— Ніколи не знав, що твоя спальня — на публіці. Як там господинька? Судячи зі звуків, зовсім недавно вона все робила приємно. Реально приємно.
— Слухай, чого тобі тре’?
— Знаєш, який сьо’дні день?
— Гм-м-м. Гм-м-м. Я ставлю на третє грудня. Тобто день, що йде за другим грудня.
— Ой, хва’ викаблучуваться. Ти ж знаєш, із ким говориш.
— Ні, це тобі краще пам’ятати, з ким! Влазиш до мене в дім, наче довбаний щур. Тобі пощастило, що Равід узяв відгул, інакше ти вже був би трупом. Зрозумів? Трупом.
— То я щасливчик...
— Я йду спати. Виходь так само, як увійшов.
— Я тут подумав...
— Не муч себе думками.
— Що?
— Бачте, думав він.