Натомість ти вже обмірковуєш своє життя після зґвалтування: як ти купуватимеш собі спідниці — довші, а панчохи — коротші, трохи вище коліна, в яких здаватимешся старою, а сукні — з оборками, як у перших кадрах «Будиночка в довбаних преріях»[164]. Я перестану доглядати за волоссям, голити ноги і пахви. Припиню користуватися косметикою. Повернуся до черевиків без підборів і вийду заміж за чоловіка із Сволловфілдської церкви[165], який буде до мене терплячий: темношкірий, він простить мені все за те, що я народжу йому світлошкірих дітей (це і буде суттю нашої угоди). Хочеться заволати: «Зупиніть машину! Ось вам мій передок, і покінчімо з цим», — але виходить дуже вже круто, так, наче цим ти хочеш нагнати на них страху, і ти знаєш, що з твого рота ці слова не прозвучать. І не з пристойності, трясця його матері, а просто через те, що тобі забракне духу. І тому ти ненавидиш цих клятих фараонів ще дужче — бо вони знущаються з тебе, як з пташки, зачиненої в клітку з їхньою кішкою. Все одно як людина, що копає собі могилу і бачить: лишилося небагато, — і розтягує час, тому що бачить і те неминуче, що має статися.
Не знаю, що я в біса таке плету, але я точно вживаю нецензурні слова надто вже часто. Ще трохи такої лайки, і мене можна буде назвати Кім-Марі Берджесс. Це їй місце в такій-ось машині, їй — з її вправами у вільному коханні... Ні. Це підло й лукаво — бажати таке власній сестрі! Але я просто не можу думати про щось інше. На таке не заслуговує ніхто. Хоча вона заслуговує на це більше, ніж я.
Щоб дістатися Гейвендейлу, вони мали повернути ліворуч. Однак повернули праворуч, у бік центру, сказавши, що є коротший шлях. Вони саме розмовляють, і один каже, що ще ніколи такого не бачив: прем’єр влаштовує вибори і до них лишилося всього два тижні.
— Махлярство[166] якесь, — каже він.
— А тобі що з то’о? — каже другий. — Можна подумати, ти в нас соціалістом збираєшся стати.
— Ти ко’о паршивим соціалістом назвав? Лучче вже назви мене кулі чи растою.
— А ти, цукерочко солоденька, любиш соціалістів чи раст?
— Ха-ха, — сміється другий.
— Ой, геть забув... Тобі подобаються дапі — такі ж, як ти.
Мені хочеться брякнути: «Вибачте, я дуже зайнята роздумами над тим, як сліду сімдесят шостому році поводитися жінкам: самим себе трахати чи все ще дозволяти трахати себе мужикам», — але натомість я кажу:
— Вибачте?
— Расти чи соціалісти? Ми чекаємо твоєї відповіді.
— А як близько той ваш короткий шлях?
— Він тим ближче, чим ти тихіше сидітимеш і краще поводитимешся. І... Що за йоханий бабай! Скі’ки мо’на вже трусить, бомбоклат, попіл мені на форму!
— Ну то струси його.
— От же срака!
— Ну то спини машину. Все ’дно мотору тре’ дати відпочити.
І ось вони зупиняють автомобіль. Я вже не дістаю їх словами, що мені треба додому. Я знаю, що в них на думці. Будь-якій жінці, яка вештається за північ по Гоуп-роуду в черевичку з одним підбором, навряд чи кудись треба. Може, ці вибори призначили занадто швидко. Може, комунізм не таке вже й зло, — принаймні я жодного разу не чула ні про одного хворого кубинця чи кубинця з поганими зубами. І може, це означає, що наше життя хоч у чомусь та поліпшиться й іноді корисно новини читати іспанською. Я не знаю. Не знаю нічого, крім того, що мені вже остобісіло чекати, коли ці фараони, врешті, залишать мене де-небудь у канаві. Краще б я боялася. Частина мене знає, що мені слід боятися, і хоче боятися; зрештою, що кажуть про таких жінок, як я, якщо я насправді — не така? Вони обидва, обіпершись на автомобіль, загороджують мої дверцята. Зараз, прямо зараз можна вибратися з іншого боку салону і бігти, — але я цього не роблю. Може, вони мене таки не зґвалтують. Може, зроблять щось не таке вже й погане, а може, навіть добре; добре чи погане, але однаково краще, ніж те нічого, яким я займалася весь день і вечір. Вже скоро ранок. І це все — його провина, провина його охорони і провина взагалі цього клятого концерту за мир. Країни. Бога. Що там за Богом — не знаю, але швидше б вони з усім цим покінчили.
— Вчора ввечері показували «Старскі та Гатч». Серія — просто бомба. Коротше, Старскі отримав заштрик із секретною отрутою, чув? І у брата тільки двадцять чотири години, щоб знайти, хто його штрикнув, інакше йому капець, і...
— А я взагалі не знаю, хто з них Старскі, а хто Гатч. І чому вони такі ням-ням, як ті содоміти?
— Чуваче, у тебе кожен — як не батон, то содоміт. Якщо мужик не має жінки, ти вже вважаєш, це тому, що він батон. Цирк на дроті. Але я все не можу втямити, чо’о це машина наче сіпається, особливо на швидкості?
— Хочеш, перевірю на швидкості?
— А солоденьку на задньому сидінні не приб’єш?
Почувши, що вони згадують про мене, я питаю:
— Так ми їдемо в Гейвендейл чи мені вже далі пішки?
— Ха. А ти ’наєш, де ти?
— Кінгстон — він і є Кінгстон.
— Ха-ха! Хто тобі сказав, що ти в Кінгстоні? Солоденька дупко, котрий з нас миліший: я чи мій братан? Га? Котрому з нас стати твоїм бойфрендом?
— Якщо ви збираєтеся мене зґвалтувати, то краще б уже зробили це — і лишили в канаві, куди скидаєте жінок. Тільки не наводьте на мене нудьгу своєю сраною балаканиною.
В одного фараона сигарета випадає з рота. Вони перезираються — і довгенько мовчать. Так довго, що я подумки нараховую кілька хвилин. Вони не просто мовчать, а навіть не розмовляють між собою, ніби мої слова відібрали в них усе, що вони хотіли сказати один одному чи мені. Я не прошу вибачення — бо ж, як на те пішло, що має думати жінка, коли двоє незнайомців відвозять її в геть незнайоме місце, тим більше що їхати туди вона не просила? Та ще й серед ночі, коли вона може сподіватися тільки на те, що, як заволає, темрява не залишиться глухою.
Вони відвозять мене додому. Той, що курив, каже: коли наступного разу ти шукатимеш пригод на свою сраку кажи заздалегідь, щоб тебе можна було відвезти й лишити там, де потім можна знайти.
І вони їдуть геть.
Це сталося чотири години тому, а я досі не сплю. Я в ліжку, все в тому ж одязі, який був на мені весь день, і не звертаю уваги на те, що ноги в мене, як і раніше, аж горять, а бруд замастив простирадла. Хочеться їсти, але я не ворушуся. Хочеться почухати ноги, але я лежу мов уклякла. Хочеться посцяти, стати під душ, змити з себе день, який минув, — але я й далі лежу собі колодою. З учорашнього ранку я нічого не їла, бо хіба можна назвати їжею грейпфрут, розрізаний навпіл і присмачений для соковитості цукром, — саме те, що, за словами матері, призводить до раннього діабету. Мама в мене так боїться біди, що біда до неї аж липне — просто тому, що вони з тою бідою постійно потребують одна одної. Завтра концерт за мир, і досить буде одного пострілу — всього одного, навіть попереджувального пострілу в повітря, — щоб усе тут вибухнуло пеклом. Якось, цього року, на стадіоні несподівано почався дощик, і натовп запанікував. Лише п’ятнадцять хвилин переполоху — і на смерть затоптали одинадцятеро людей. У нього ніхто не стрілятиме, просто не наважиться, але цього й не треба. От чорт, якби я знала, що ННП затіває таку грандіозну акцію, до якої лишається менш як дванадцять годин, я б теж прихопила туди пістолет.
Ця країна розгойдується в анархії вже так довго, що будь-який перебіг подій неминуче призведе до розрядки напруженості: вибухом, крахом. Я говорю це ніби не від себе. Господи Ісусе, та я ж говорю — як Кіммі, а точніше, як її інший бойфренд — не раста, а комуніст. Здоровані з ЛПЯ обов’язково зійдуться в парку, в затишному його кутку — можливо, біля пам’ятника Маркусу Ґарві[167], — і в кого-небудь таки пальнуть. Пристрелити буде досить лише одного. Потім вони розбіжаться, але натовп не зупиниться, поки не спалить пів-Кінгстона. Підніме голову Копенгаген, але та юрба на той час буде вже нездоланно великою, — і коли почнеться бійня, хвилі гніву добіжать до самого Гейвендейлу. Той натовп спалить Копенгаген дотла, вбиваючи всіх підряд, а люди з Копенгагену спалять Вісім Провулків, вбиваючи й там усіх підряд, — і величезне цунамі, піднявшись від бухти, змиє всі тіла, і всю ту кров, і всю ту музику, і все оте лайно з гето в море, і може — кажу лише: може, — моя мати нарешті перестане загортатися, як мумія, в простирадло лише заради того, щоб оберегти від поганих людей свою вагіну, і збереже розум, і засне спокійно.
164
Мається на увазі американський серіал «Маленький будиночок у преріях», перша серія якого вийшла у вересні 1974 року.
165
Сволловфілдська церква — великий храм у Кінгстоні, один з найпопулярніших у столиці Ямайки; громада засновувалась як незалежна євангелістська церква, хоча нині належить до протестантської деномінації Братська церква.
166
23 листопада 1976 року прем’єр-міністр Ямайки Майкл Норман Менлі добився дострокового розпуску парламенту, де його партія мала більшість, а нові вибори були назначені вже на 15 грудня того ж року, — і це в умовах надзвичайного стану, що діяв у країні з червня. Опозиція не була готова до перевиборів, і партія прем’єра зрештою зміцнила свою владу, набравши ще більше голосів, ніж на попередніх виборах. До того ж це відбувалося на тлі підготовки до концерту гурту Боба Марлі за мир, до якого керівна партія безпосереднього стосунку не мала, але хотіла записати цю акцію у свій актив.
167
Маркус Ґарві (1887-1940) — діяч всесвітнього руху чорношкірих за права та звільнення від гноблення; народився на Ямайці.