— Ви… пробачте… Як зайшли? Через кватирку? — стримуючи нервове тремтіння, недоладно пожартував Аспірант.
Важкі зморшкуваті, мов у ящера, повіки Чужого здригнулися, повільно ворухнулися жовтуваті, дивні білки.
— Кватирку?… — чи то перепитав, чи то ствердив. — Можна вважати… е-е… так. Нам треба поговорити…
— Стривайте, стривайте, — Аспірант відчайдушно розтирав надбрів’я, — не збагну нічого, хто, звідки, нащо… І взагалі, робота в мене…
— Ваша робота дуже цікава, — невиразно сказав Чужий. — Три години тому ви сформулювали принципово новий шлях до вирішення Проблеми… Це, звичайно, дуже частковий момент; те, що вам вдалося, потребує набагато ґрунтовнішої розробки, ніж гадаєте… Але прогноз дуже невтішний. Якщо у вказаному вами напрямку розгорнеться більш-менш серйозний пошук, то вже через кілька років відкриється можливість керувати надзвичайно грізними космічними процесами. Процесами, поряд з якими ядерна війна здаватиметься дитячою забавкою.
Чужий зітхнув. Його рипучий голос вперше набув забарвлення, Аспірантові вчулася нотка суто людського жалю:
— Вся біда в тому, що ви наділені здатністю бачити світ безпосередньо, якось по-дитячому. Для вченого, тривіального вченого, межа, що відділяє очевидне і неймовірне, зрозуміла ніби сама собою. А в очах дитини такої межі просто не існує.
Підвів голову, суворо глянув на Аспіранта:
— Саме тому, як не прикро, ваша здогадка випереджає сучасне знання Землі, за нашими оцінками, майже на сторіччя.
Підібравши губи, гірко зморщився, закивав головою.
— Так, раніш на сто років… Ці методи стануть очевидними для суспільної свідомості, процес пізнання в цій галузі набуде незворотності!
Останні слова Чужий майже викрикнув. Довго віддихувався, складки в’ялої шкіри на шиї напружилися. Сказав тихо:
— Але це сторіччя ще можна виграти…
Аспірант піймав себе на тому, що слухає уважно. Присів на стос грубезних довідників, заговорив, затинаючись:
— Я…, бачте… не зовсім розумію, на чому ґрунтується ваша переконаність, і взагалі, звідки… — посидів мить, розпачливо силкуючись збагнути щось важливе. — Ви сказали — незворотність суспільного пізнання…
Чужий знову зітхнув.
— Так, незворотність… Незворотність наступає, коли результат відкриття, воно саме і його соціальні наслідки… — він раптом захвилювався, по-чудному змахнув рукою. — Так, так, соціальні наслідки!.. — відсапнув. — Коли все це стає доступним переважній більшості представників виду. Їх рівню. Рівень росте, повільно, закономірно. Але завжди, завжди… — скорботно пожував губами. — Трапляються особи, котрі значно випереджають час. Десятиріччя, сторіччя… — він якось зів’яв, опустив голову.
Аспірант неуважливо глянув на гулясту лисину Чужого, ледь приховану рідким щетинкуватим волоссям. Сказав швидко:
— То це й чудово — мислителі, генії — наука без них неможлива…
Чужий стрепенувся. З зусиллям розігнув спину. Витягував шию — Аспірантові здалося, що очі в старого затягнуті напівпрозорими білястими плівками. Але то була одна мить. Пронизливо глянувши, Чужий хрипкувато сказав:
— Це жахливо… Жахливо…
Аспірант заціпеніло втупився в нього.
— Річ у тім, — уже монотонно заговорив Чужий, — що цивілізація ваша технологічна. Люди пізнають, вдосконалюють насамперед середовище. Себе в останню чергу… трагічний прорахунок. Фатальний розрив між технологією, часом уже самодостатньою, домінуючою над усім… І самопізнанням, і духовністю.
Сумно стенув плечима.
— От у цій ситуації, — вів далі приглушено, — неймовірна сприйнятливість вашого виду до космічних факторів, до мутагенних впливів, поява геніїв, ви сказали, мислителів стає, ну, прокляттям.
Холодно подивився на Аспіранта.
— Їх відкриття, їх ідеї примітивно, як правило, розвинуті. Постійно загрожують якісним стрибком, який перетворює згаданий розрив по суті у безконечність.
— Тобто, — ледве поворухнув затерплим язиком Аспірант, — функція у даній часовій точці втрачає дійсні значення, її, власне, немає?…
Чужий повільно кивнув.
— Існує постійна загроза цілим етносам, суперетносам… Атлантида, так, А зараз нас починає хвилювати цивілізація в цілому.
— Вас? — Аспірант подався вперед. Чужий слабко, заспокійливо ворухнув рукою.