Я почав метушитися, тому що кандидатури близьких миготiли, як картинки в гральних автоматах, щойно були вишеньки, а зараз уже яблучка, як гральнi карти в руках пройдисвiта, нiщо не чiпляло. Я їм не вiрив. Не вiрив у їхню щирiсть. Агов, друзi, ви ж у мене є? Нарештi я зробив свiй вибiр. Вiрних друзiв у мене було двоє. Сергiй та Сергiй. "Раз - Сергiй, два - Сєргєй, один - сер, другий - гей". Це була наша пiсенька.
Коли я почув п'яний голос першого, дотумкав одразу: тут нам не зрадiють, хоч би що ми зробили. Бо ми зрадили їхню величнiсть, попхались ото в Москву на пиятику замiсть того, щоб пiти на футбол. Мене послали в дупу видатного композитора Шаїнського. Вибачте, метре. Iнший мiй приятель чомусь подумав, що я зараз буду розповiдати йому про хор. Можливо, я сам винен у цьому припущеннi. Почав говорити про гордощi, а мої гордощi асоцiювалися в них винятково з хором, про це я сам потурбувався. "Ти що, хочеш заспiвати менi якесь недосяжне "ля" клятої сьомої, чи якi в вас там є, октави? Слухай, Стасе, вже на п'яту ранку, я розумiю, що деякi сп'янiлi хористи тiльки починають свої веселощi: бздiти сопрано й таке iнше.
Але є, чувак, поряднi люди, котрим завтра вставати вранцi, щоб нормально провести переговори. Пiшов ти. Сам знаєш куди". Звiсно, я знав. Вибачте, метре.
Це була чорна зрада. И-и-их. Що робити? Я зiтхнув i мовчки дивився на свiй мобiльний телефон. Аж потiм мене попустило, тому що я згадав одну статтю в жiночому журналi, якi так припадали до душi моїй жiнцi. В цiй статтi якийсь розумник патякав про те, що в справжнiй родинi чоловiк i дружина повиннi бути друзями, котрi мають дiлитися одне з одним усiм: радощами, гордощами, щастям. "Адже хто буде бiльше радiти за вас, нiж ваша власна половинка? Хто буде щирiшим i по-справжньому здатним роздiлити з вами вашу радiсть?" Усе це запитував у читача автор статтi, якого було записано як професiйного психолога, директора якогось центру з проблем народжуваностi, родини, родинних стосункiв. Як це казав батько моєї дружини? "Довiрся професiоналам, синку, навiть якщо вони щось не те зроблять, у тебе будуть усi пiдстави обiбрати їх у судi й знищити їхню репутацiю".
"О!" - промовив я до неба, вiдчутно збадьорившися, наче на мене звалилося яблуко на iм'я Еврика. I посмiхнувся зорям, що рясно вкрили небо. Я набрав номер моєї коханої дружини. На вiдмiну вiд моїх так званих друзiв, вона мене слухала уважно й жодного разу не перебивала. Я розчулився, це ж треба, яка в мене чутлива дружина, вона мене розумiє, вона поруч зi мною, вона - мiй друг, сестра, мати! В той момент я був закоханий у цей свiт, що подарував менi два приводи для гордощiв, а на довершення ще й таку мудру дружину, яка все розумiє.
Але солодка млiсть, що опанувала мене, не була вiчною. Тому що тiльки-но я завершив свою блискучу розповiдь, прикрашену деталями, фантазуванням, порiвняннями та деякими гiперболами, дружина висловила все, що вона про мене думає. Я навiть не буду наводити тут усi її слова, бо рiзноманiтнiстю вони не вiдзначалися, а суть, пропускаючи епiтети та дiєслова, можна було звести до одного слова: "Довбак". Насамкiнець вона додала: "Довбак, хто тебе тягнув за язика? Насрав, то прибери мовчки, а не вiдкривай дверi клозету, щоб на весь Всесвiт бздiло. Знаєш що? Щоб тобi вiд триперу все життя лiкуватися".
Коли я приїхав додому, збагнув, що вдома мене нiхто не чекає, навiть менше того. Як я до цього допетрав? Це було просто, вона змiнила всi замки. Ми навiть намагалися помиритися, не тому, що вона хтiла мене пробачити, нi, вона й бачити мене не могла, я дiяв на неї, як варене м'ясо та сира риба на жiнок на другому мiсяцi вагiтностi.
Хоч як це дивно, але нас викликався мирити тесть, вiн сказав, що робить це задля нашої дитини, але я чудово знав, що вiн поки що не пiдшукав вiдповiдного хлопця на моє мiсце. "Родинний бiзнес" був для нього рiдним сином, iнтереси цього сина були вищими за образу його доцi.
Я тримався, хоча мене тiпало. Не кожного разу ж таке, правда? Спочатку я постiйно вибачався: квiти, подарунки, ласкавi слова - аж потiм зрозумiв, що вона не вiрить жодному моєму вибаченню, їй не потрiбнi всi цi квiти, якщо дарую їх я. Вона в менi зневiрилася, а чи вiрила вона в мене, менi коли-небудь? Я почав звикати до того, що вираз мого обличчя завжди був винуватим. Їй цього було замало, так я тодi думав. Але згодом усвiдомив, що їй цього було не замало, їй усе це просто було непотрiбно, мене як чоловiка вже не було в її життi, i вона не розумiла, що робить поруч iз нею цей активний поганючий привид.