I стiльки, ви знаєте, звiльняється часу на "подумати"! Хтось рахував, скiльки годин пiд час нашого життя ми говоримо про погоду? I чуємо про погоду? Якби хтось пiдрахував це, я думаю, що результати виявились би вражаючими. У будь-яких компанiях, коли бракувало тем для розмов, а таке траплялося доволi часто, ми розпочинали теревенi про погоду (мабуть, це майже єдина тема, обговорюючи яку, мало хто вдається до брехнi, а отже - всi можуть трохи розслабитися), аякже, в нiй розбиралися абсолютно всi, кожен мав свою думку. "Веселку можуть фотографувати лише щасливi люди, тiльки тодi вона вийде на плiвцi", - так казала одна з гламурних подруг моєї дружини, як її звали? Здається, Жанна. Я тодi подумав, що в мене нiколи не виходила райдуга, нiколи, всi кадри були без неї, а хiба я нещасливий? Але я всмiхався, щоб нiхто й подумати не мiг, що я - людина, на плiвцi якої нiколи не буває райдуги, я обiймав дружину та доньку, i всiм своїм виглядом випромiнював щастя i впевненiсть у майбутньому. I знаєте, менi зазвичай вiрили. Коли ти сам живеш фальшивим життям, фальшиве життя iнших здається тобi таким само справжнiм, як власне.
"Весна, весна, а не пiти б вам всiм на…", - завзято репетує за вiкном весняне хлопчисько. Хлопчисько - мiй шпачок, вiн сповiстив мене про весну, а що це для мене значить? Та небагато, якщо не брати до уваги того, що завтра мiй день народження. "Хто народився в березнi, вставай, наливай, хто народився в березнi, вставай, наливай, пий до дна, пий до дна, ми наллємо ще вина, до-о-вгiє лiта, довгiє лiта". Так, i хто перший кидатиметься поздоровляти безробiтного та розлученого чоловiка? О, яка черга, що з вами, людоньки, як це приємно, ну, що ви, я так розчулився, панове.
Святкувати я вирiшив наступним чином. Хто мене поздоровить (а раптом?), того я залюбки запрошу в свою гостинну оселю. Задля цього завтра я вийду з дому, куплю питва, замовлю їжу в супермаркетi, там роблять непоганi салати й тiстечка, а також холоднi та гарячi закуски. Потiм я накрию чудовий круглий стiл, який, якщо буцнути його з двох бокiв, наче й не розвалюється, поставлю вiдкоркованi пляшки з вином, чарки i буду чекати.
Чекав я дотемна. Це було нестерпно. Я вже трохи набрався, тому вирiшив пройтися. Вештався районом, причепився до якоїсь жiночки, що прогулювала маленького собачку. "До мене!" - крикнула вона собачцi, побачивши мою свiтлу постать. "Це ви менi?" - спитав я, наближаючись до неї з традицiйними дурощами: "А вiн мене не вкусить? А чому воно без намордника?" "Зараз я буду вам служити!" - радiсно пообiцяв я жiночцi, зiгнувши руки, наче заячi лапки та висунувши язика. В її очах промайнула панiка. Час вiд часу я виснув у неї на руцi, собачка тихесенько дзявкотiв. Жiночка голосно обурювалася та хльоскала повiдком по моїх руках. Нарештi я почув цiкаву новину, що намордники вигадали для таких довбакiв, як я, а не для цуцикiв, i пiшов собi додому, отримавши свою дозу святкового спiлкування. Як ви гадаєте, все це додало менi любовi до людства?
Я понишпорив рукою в поштовiй скринi, i, о диво дивне, я намацав там листа! Навiть не листа: коли витяг, то побачив, що це - справжня величезна листiвка. Я не мiг повiрити в те, що колись буду радiти страхiтливому клаптику картону з огидними трояндами кольору лiкарської ковбаси польського виробництва, радiсний такий штучний колiр. Штучнi харчовi барвники. Тьху. Про польську ковбасу можна поговорити з моїм котом, всi котячи матюки, якi вiн знає, будете знати й ви. Листiвку я обережно тримав у руцi й сяяв. Отакої.
Я прочитав її ще в лiфтi й додому повернувся сповнений конкретних планiв на вечiр. Листiвка була вiд голови мiсцевої державної адмiнiстрацiї. Вам таке пишуть? Зичать щастя, здоров'я та успiхiв у роботi й особистому життi голови ваших районних державних адмiнiстрацiй? I як, скажiть, тiльки чесно, ви не фiгiєте з того? А я офiгiв. Менi таке написали вперше, я ж не знав, що коханка шановного пана голови мешкала в нашому будинку, тому пильнувала за урочистими датами всiх потенцiйних виборцiв. Вона розсудила так: якщо йому буде добре, то i їй не зле, а що може потiшити пересiчного громадянина, як не повага, висловлена до нього з боку можновладця? Далекого, невiдомого, але такого турботливого, який пiклується про нього, маленького українця, про якого забули власнi батьки, наче Господь, i радiє разом з ним, i сумує. Як можна не вiддати свiй голос за таку святу людину? Врештi-решт, чи не є це щастям, коли твiй голос узагалi комусь конче необхiдний?