Завжди, особливо в наш неспокiйний час, людей цiкавило важливе питання: звiдки в декого, такого самого, як вони, така неймовiрна кiлькiсть грошви? Як вони так примудрилися, невже не крали, невже їм це не подарувала тiтонька, що так вчасно вiддала Боговi душу в Канадi, заповiвши коханому небiжчику, якого нiколи не бачила й навiть не пiдозрювала про його iснування, мiльярди i голу китайську собачку? Невже вони не продали власну дупу або пiхву якомусь багатому байдиканю, огидному, наче кротячий зад? Невже це не звалилося на їхню голову завдяки тому, що вони вкрали в сусiди в купейному вагонi ювiлейний квиток ювiлейної лотереї, який виявився виграшним?
Правда полягає в тому, що жодна людина з тих, у кого є грошi, нiколи не зiзнається, яким чином вона їх отримала. Може, хтось iз дослiдникiв напише брошуру чи вони (мiльйонери) самi задиктують мемуари, чергову дурiсть на кшталт: "Як стати мiльйонером. Пiдручник для ледарiв" або "600 порiвняно чесних методiв вiдмити грошi". Але зазвичай такi люди говорять: "Я починав iз того, що продавав удзики (газети, черевики, тканину, цуцикiв, мертвого вiслюка вуха) або здавав порожнi пляшки та бляшанки, в'язав жакети, шив джинси, писав твори для абiтурiєнтiв, гарував у конструкторських бюро".
Чи таке ще можуть сказати: "Я була секретаркою, була дуже розумна, знала мови й завжди вiрила в кращу долю". Або таке: "Ми починали все це як авантюру, три людини, нiякого обладнання, на автобусi доїхали до Чернiгiвської ткацької фабрики, це була наша перша спроба, завдяки нашому талантовi та здiбностями ми зшили цiлу колекцiю, маючи мiнiмальнi затрати, а пiсля показу прокинулися видатними модельєрами". Чи навiть таке: "Що сказати. Нам просто пощастило". Ага. "Машенько, як же ж ти, вiдмiнниця, шкiльна активiстка, переможниця кiлькох олiмпiад - i стала елiтною повiєю?" "Що вам вiдповiсти, Зiнаїдо Євгенiвно, та, мабуть, просто пощастило".
Чому все так вiдбувається, чому паралельно iснують такi люди, що живуть жирно, а є такi, що ледь зводять кiнцi iз кiнцями, адже ми такi однаковi? У нашому життi є стiльки речей, що повнiстю збiгаються? Ми всi встаємо вранцi, хто ранiше, хто - пiзнiше, ми харчуємося, ми п'ємо, ми вдягаємося, ми гуляємо, ми ходимо в клозети, ми плачемо, ми смiємося, ми заздримо, ми закохуємося, ми розчаровуємося, ми сподiваємося, ми чекаємо на краще життя, ми лягаємо спати.
У чому полягає рiзниця? В мотивацiї, у поштовхах. Вiзьмемо їжу. Мотивацiя перша. "Я їм тому, що хочу жерти". Мотивацiя друга. "Я їм, тому що потрiбно жерти". Мотивацiя третя. "Я їм, тому що менi подобається жерти". Мотивацiя четверта. "Я їм, тому що завтра жерти в мене може й не бути". А ще є до бiса похiдних мотивацiй.
Павло Д. їв, тому що був ненажерою. Вiн завжди був активним молодим парубком, дуже заповзятливою натурою, мав дар переконання. А коли себе переконувати нi в чому потреби немає, а iншi люди переконуються так легко, як кришиться печиво-крокет, ти колись неодмiнно отримуєш репутацiю людини, яка здатна впоратися з усiма проблемами. Закiнчив Павло гуманiтарний факультет одного зi столичних вузiв i завдяки цьому був дипломованим спецiалiстом у науцi, котру зараз намагаються вилучити з усiх навчальних курсiв. До речi, поспiшають вони. Ця наука вчить людину думати, а ще, при бажаннi людини вчитися, насичує її найвеличнiшими думками минулого та сучасностi, що, може, й не знадобиться в життi, зате допомагає справити неабияке враження на iнших людей. "Розумний, аж страшно…"
Дехто зi знайомих Павла Д. був iнфантильним романтиком i сподiвався на те, що батьки виб'ють для нього мiсце пiд сонцем, iншi, закинувши комсомольську кар'єру, але активно її використовуючи, поринули в банкiвську справу й опiкувалися проблемами приватизацiї, дехто починав кар'єру професiйного революцiонера, що на певному етапi - створення чи руйнування держави - теж приносить певну користь, дехто мрiяв про свiтову славу, але не хотiв нiчого для неї робити, ще хтось кидався з боку в бiк, нiяк не вирiшивши, що ж вiн насправдi хоче. Слiд сказати, що деякi з них перебувають у такому станi вагань дотепер. Павло ж думав не про те, як прославитися, вiн вирiшив для себе, що слава завжди знайде свого героя, а от грошам варто трохи допомогти. Павло думав, як примудритися заробити перший мiльйон. Але думками вiн не обмежувався, паралельно майже на порожньому мiсцi, невпинно працюючи, вiн змiг створити собi iмiдж людини, яка може вирiшити все.
Незабаром активнiсть та iмiдж Павла справили враження на серйозних людей, якi запросили його попрацювати радником одного президента. Спочатку Павло перебував у ейфорiї, це ж треба, свiй власний величезний кабiнет, кiлька телефонiв, а отой чорний - вiн же напряму може з'єднати Павла з Cамим! Вiн водив сюди своїх приятелiв, виписуючи щодня кiлька перепусток, тiльки для того, щоб вони вiдчули власну нiкчемнiсть, ступивши на традицiйно червоний килим його кабiнету. Скiльки цей килим перебачив колiн, що пiдгинаються, нiг, що трусяться, задiв, що тремтять, жiночих спин, що вигинаються. Гей, чуваки, бачте, як може влаштуватися молодий хлопець, якому ще не виповнилося й тридцяти рокiв? Йому здавалося, що вiн -,ог, цар, герой. На засiданнях вiн сидiв поруч iз людьми, котрих дотепер бачив тiльки по телебаченню, вiн навчився їх зневажати, вiн навчився нехтувати їхнiми словами, вiн вiдпускав жарти їхнiм дружинам, вiн знав вади їхнiх коханок та коханцiв, вiн знав, у кого з них смердить iз рота, а в кого такий хворий шлунок, що єдиний харч, котрий ця велика людина собi може дозволити - розведена водою вiвсяна кашка.