Якi в неї ноги…" "Майже такi самi довгi, як її язик", - каже Iгорко. Позiхає. "Ти сам живеш?" - запитує, але я вiдчуваю: вiн знає, що я живу сам. "Так", - кажу я обережно. "Давай поїдемо до тебе. Дещо треба обговорити, ти так не вважаєш?"
Взагалi-то я так зовсiм не вважаю, але розумiю, що якщо це вiдбудеться не сьогоднi, то неодмiнно завтра, хоч так, хоч сяк Iгорко все одно навiдається до мене в гостi. Краще вже розплюватися з ним сьогоднi. Сподiваюся, що вночi мене не навiдає зi сповiддю Степан. Зрiзи Стiн мають проводити ночi вдома, iнакше будинок буде зруйновано. Ми їдемо службовим лiфтом. Iгорко має стомлений вигляд. Я розумiю, що i йому не дуже посмiхається пертися до мене в гостi, але служба є служба.
Вiн оглядає мою машину з усiх бокiв, наче дiвчину, щодо котрої хоче вирiшити: знiмати її чи нi? "Так-так. Застарiла модель", - каже Iгор. Перед моїми очима миттю з'являється тесть. Вiн танцює лезгинку на моїх мощах. Через це в мене псується настрiй. У машинi ми мовчимо. Кожен, мабуть, поринув у свою ненависть.
У моєму пiд'їздi, щоб чимось заповнити нiякову паузу, я лiзу в свою поштову скриню (востаннє я її перевiряв на день народження). Не можу змусити себе говорити, до скринi залiзти простiше. Адже це - екшен. Екшен мусить вмикатися в ситуацiях, коли слова блукають у пошуках рота. У моїх руках листiвка. Бiла в золотi конвалiї. Iгорко притискує пiдборiддям моє плече, вiдводить його вбiк i заглядає прямо в текст. Може, притиснути його нiс листiвкою? "Шановний мешканцю! Поздоровляю вас з 8 березня, святом краси та натхнення! Бажаю, щоб незважаючи на те, що наша країна перебуває в кризi, вам було що поставити на стiл, було для кого бути найвродливiшими на свiтi! Терпiння, мудростi, вiчної краси. Що завжди було притаманно нашим жiнкам. Цiлую. Хай вам щастить! Олександр Олександрович". Iгорко ворушить губами. Вiн шокований. Це мене вже таким не пробереш. Знаємо. Читали. "Це хто?" - питає Iгорко. "Голова районної державної адмiнiстрацiї, - вiдповiдаю я. - Олександр Олександрович". "А чого це вiн тебе цiлує?" "Це така в нього метода взаємин iз виборцями", - кажу я. "Куди не повернися - всюди вони". "Вiн кожному таке пише", - наче виправдовую я Олександра Олександровича. "Та невже?" - питає Iгорко. Ущиплива вiн людина. Я тим часом вiдчиняю вхiднi дверi. Нас зустрiчає кiт, котрий не дуже радiє: кiнчик хвоста тремтить, очi жовтi. Кiт на мiсцi, а от воно десь подiлося.
Iгор озирається. Знаходить стiл. Витягає три пляшки медової горiлки. "А що, хтось iще буде?" "Звiсно. Вiка буде. Вiдразу пiсля першої я тобi, друже мiй, обiцяю Вiку. А коли вiзьмемося до третьої, то прийде Степан. На нього й пiвпляшки цiлком вистачить". Я розумiю, що вечiр сумним не буде. Кiт каже: "Мав". Потiм додає: "Ма-а-а-ав. Мав!" Вiн хоче жерти. Я кажу Iгорю, щоб вiн не соромився, хоча бачу, що я марно стараюся, Iгорко й без моїх порад соромитися не збирається. Я йду годувати кота. Чую, як Iгорко говорить комусь по телефону: "Не знаю, не знаю. Телефонуйте протягом дня. У нас завтра вранцi нарада. В Мiнiстерствi". Кiт так працює шелепами, наче не їв кiлька днiв поспiль.
"Яка нарада? Де?" "Для нашої роботи не має нiякого значення, де в нас нарада. Пробач, не знаю, як твiй органiзм, але мiй, коли я заливаю його горiлкою в таких обсягах, вiдмовляється вранцi вставати". "То ти ночуватимеш тут?" - вихоплюється в мене. Цього ще бракувало. "Ага. Прикинь, як кльово?" Iгорко косить пiд недоумка. В нього виходить паскудно. Я вiдкорковую пляшку. Розумiю, що краще почати пити якомога ранiше.
Ми мовчки п'ємо, я не знаю, з чого почати розмову, про що питати людину, котра сама вирiшила дещо про декого тобi розповiсти. А що я сам можу йому повiдати? Може, про хор? Чи про погоду? "Завтра, мабуть, дощитиме", - кажу я. Iгор наливає ще по однiй. Судячи з його мовчання, проти дощу вiн нiчого не має. "А я колись трахнув одну вiдому естрадну зiрку", - продовжую свiтську бесiду я. Iгорко вiдкорковує другу пляшку. Розливає у склянки, пiдморгує менi й каже: "Невже? Сам трахнув? Справжню зiрку? Якщо тобi до вподоби такi розваги, тобi неодмiнно сподобається"…
iсторiя про дiвчинку - вправнi ручки - довгi нiжки
Вiка народилася в Донецькiй областi, в маленькому мiстечку, де всi нормальнi хлопцi ходили з пiднятими плечима, в якi наче було вшито круглу голову, i постiйно сякалися в пилюку або калюжi. Хто не ходив i не сякався, був або хворий, або дебiлкуватий, або не мiсцевий. Усiх хворих, дебiлкуватих i немiсцевих били.