Вдома я бачу його. Не минуло й року. "Де ти було?" - кидаюся левом на нього. "Чекай, чекай. Що за допит? Ми хiба одруженi? - воно перебуває в грайливому настрої. - То як справи?" Я кажу, що втомився й менi не до балачок. "Спати хочу. В мене робоче отруєння". Воно гигоче. "То спи. Я й так про все знаю. Просто скучив, думав почути твiй голос". Я злюся. "Скооперувався з Iгорком? Непогано для першого етапу. Вiдразу тобi скажу, що похитнути позицiї Вiкторiї вам буде важкувато. Ви ж не розумiєтеся на масажi простати? А спробувати "зробити" Степана можна. Схвалюю".
Дзвiнок. "Стас? Завтра вирушаєш до Запорiжжя". "Це ще навiщо?" - нахабно питаю я, бо лiмiт мого терпiння щодо Валерiя Леонiдовича (а це якраз вiн) на сьогоднi вичерпано. Лiмiт у Валерiя щодо мене був необмежений. "Будеш брати участь у церемонiї вiдкриття Алеї героїв". "Нiсенiтниця якась", - промайнуло в моїй стомленiй головi. "Зараз вiдривай вiд крiсла дупу, прямуй до бухгалтерiї, поки вони там сидять, вiзьмеш грошi на представницькi витрати, купиш їм належний подарунок". "Кому? Героям?" - запитую. "Це не твоя справа, "кому". Тим, кому треба", - вiдповiдає Валерiй. Трохи роздратовано. Мабуть, я помилявся щодо меж його лiмiту. "Слухайте, а чого ви мене, фахiвця з мiжнародних питань, пхаєте їхати до українського мiста? Запорiжжя вам - це що, Захiдна чи Центральна Європа?" "Запорiжжя - це дупа, синку. I ти туди завтра вранцi вирушаєш, чорт тебе забирай". Воно гигоче, пiдслуховує.
viii)
От скажiть менi, це нормально - бути присутнiм на церемонiї вiдкриття алеї героїв о сьомiй годинi ранку? Сюрреалiзм. Алея героїв. ХХI сторiччя. Сьома година ранку. Урядова делегацiя з вашим покiрним слугою в'їжджає на територiю Запорiжжя. З мигалками, як дорослi. З виттям сирен, як належить. Можу собi уявити, як нас матюкали мешканцi цього чудового мiста. От щоб ви подумали, якби вам сказали, що ви маєте бути присутнiм на вiдкриттi алеї героїв у Запорiжжi? Що, язика проковтнули? А я подумав про вiйну. Бо в мого поколiння коли й були герої, то це - Вiктор Цой, Майк Науменко та герої Великої Вiтчизняної вiйни, їх бiльше.
Я думав: якi молодцi запорожцi. Заклали цiлу алею героїв (як воно звучить, вiдчуваєте?), навiть не одного, а купу героїв заклали. Мабуть, на честь рiчницi перемоги наших над нiмецько-фашистськими загарбниками! Супер! Пам'ять поколiнь i таке iнше. Я ще вчора цим перейнявся, коли думав про подарунок. Сувенiр, блiн. От що ти в цьому випадку будеш дарувати? Гуцульський нiж, вишиванку, полтавського рушника, портрет Тараса Григоровича, тарiлку, завбiльшки як телевiзiйна супутникова антена з зображенням столицi? А от i нi. Не вгадали. Я розмiрковував так. Вiдкривається алея героїв. Що вздовж алеї має бути? Дерева!
Як я намучився. Спочатку знайшов координати теплиць, що перебували на балансi нашої установи, потiм поговорив iз черговим, який сказав, щоб я пiшов за вiдомою адресою, та цим змусив мене шукати телефон свого керiвника. Тут було простiше, тому що я назвав iм'я нашого "Лаура Балаура". "Валерiй Леонiдович!" - ось що я йому сказав. Iнодi добре мати за керiвника таке вiдоме страховисько. Мене зустрiв черговий, який знову висловив незадоволення з приводу моєї майже нiчної появи. Iм'я Валерiя Леонiдовича йому нi про що не казало. Правильно, такi iмена бiльш вiдомi дрiбним керiвничкам, нiж рядовим робiтникам. Але тут я отримав, що хотiв. Чудовий маленький каштанчик. Менi здається, то була генiальна iдея. Вiд Києва - алеї героїв Запорiжжя - каштанчик. Втiлення символiзму.
Ще в машинi мене запитав заступник мiнiстра (якого мiнiстерства - невiдомо. Не панська це справа, представлятися. А я ще не вiдчував себе холопом настiльки, щоб усiх знати): "Ти вiд Валерiя? Ти щось придбав вiд нас алеї героїв?" Дожилися. Кожен заступник мiнiстра тепер буде менi тикати. Ох. "Купив", - сказав я, показуючи на пакунок, що лежить пiд моїми ногами. Пакунок виглядає так, наче в нього запаковано мертвяка-дистрофiка. "Що це?" Мабуть, не одному менi пакунок на це схожий. "Каштанчик". "Каштанчик? - посмiхається заступник мiнiстра. - Чудово. Просто чудово. Каштанчик". Заступник мiнiстра мною задоволений. Я задоволений собою та каштанчиком. Якби зараз було трохи пiзнiше, на годинку-другу, нiж сьома година ранку, життя б мене цiлком влаштовувало.
Аж ось ми вилазимо з машин. I вiдразу нашi носи тикають в запашнi хлiбини, такi твердi, що вiдразу зрозумiло: цi хлiбини для тикання носом дорогих гостей, а не для того, щоб їх їсти. Дiвчатка в червоних черевичках та квiтучих вiночках - мрiя схибнутої бджоли - щиро посмiхаються, вклоняються. Аякже - тримайсь, село, столиця припхалася. Дiвчатам довелося фарбуватися о шостiй ранку. Не помилюсь, якщо вони думають, що ми - козли. Iнакше кажучи: "Козли зi столицi - уклiн вам та паляниця!" Хтось iз них розсипав сiль. Довклонялася. От довiриш щось робити незграбнiй дурепi, матимеш потiм сварку. Розсипана сiль - до сварки. Якщо хто не знає. А от протиотрути я не знаю. Спробуйте, втiм, сказати: "Куди сiль - туди сварки й бiль". Я про всяк випадок таке кажу. Не завадить. Тобто гiрше не буде.