Нателла Кирилiвна вважала Геннадiя Євгеновича особою, наближеною до божества. Iдеалом! Ви помiтили, як часто ми вважаємо iдеальними людей, самозакоханих до нестями? Якi помiчають нас тiльки тодi, коли ми чи хтось iнший скидаємо їх iз п'єдесталу, на який самi ранiше ставили? В очах Нателли Кирилiвни Геннадiй Євгенович був єдиним чоловiком, здатним культурно висловлюватися, не соромити державу, завжди i за будь-яких умов захищати Честь та Гiднiсть Жiнки. "Це - єдиний чоловiк, котрий ПIДВОДИТЬСЯ зi стiльця! Коли до кабiнету заходить жiнка!"
Одного разу Геннадiй Євгенович сидiв у своєму кабiнетi й розповiдав щось кумедне двом симпатичним жiночкам iз Мiнiстерства закордонних справ. Вони пили вишукане вино й смiялися його вишуканим жартам. Вiн був такий легкий, такий натхненний, такий молодий та елегантний. Вiн мружив очi, як кiт-хитрун, який точно знає, що завжди матиме самицю тодi, коли йому закортить. Проблема була в тому, що самицi його цiкавили тiльки як естетське задоволення. Але навiщо всiм про це знати, чи не так?
Аж тут постукали у дверi. Зайшла чарiвна Ганнуся, секретарка Геннадiя Євгеновича, як бiльшiсть секретарок, вона вже втратила всi надiїта iлюзiї, пов'язанi зi своїм шефом, але, як усi мудрi секретарки, тримала свої думки та язика при собi. Ганнуся принесла дуже важливий папiр.
Геннадiй Євгенович пробiг його очима, це був папiр, ним особисто складений, ним же завiзований, тобто це був бездоганний папiр. Зсунув брови, набурмосився, забув про присутнiсть двох чарiвних панянок i скористався селекторним зв'язком: "Паночко, Ганночко, а це що таке? Хто правив цей папiр? Хто тут, я питаю, поприбирав коми, виправив "i" та "и" (з кожним словом голос його пiдвищувався). Хто все це засрав маркером абсолютно неадекватного кольору? I цi мерзеннi виноски на полях? А що означає ця манiрна закарлючка? Це яке таке зарозумiле, Ганю, зiпсувало мiй текст"?
Ганя чемно iз тремтiнням у голосi вiдповiдає. "Хто-хто?" - обурюється Геннадiй Євгенович. "Нателла Кирилiвна?? Хто їй це дав? Це ж абсолютно безграмотна стара тупорила манда!" Коли вiн схаменувся й повернув своє обличчя з виразом: "Боже мiй, якi нездари тут працюють, доводиться рвати пупа та все вирiшувати самому" - до чарiвних панянок, в них були такi пики, наче запашний морс iз журавлини, який вони пили, раптово перетворився на сечу вiслюка.
…Ленч був чудовим, якщо не брати до уваги той факт, що поруч зi мною насолоджувався кабачками-цукiнi та власним товариством i активно запивав усе це iнкерманським портвейном Геннадiй Євгенович. Вiн розповiдав менi, як чудово було в Iталiї, i як йому здається, що в минулому життi вiн був аристократом iз Венецiї.
Поруч iз нами розмовляли двi жiнки. Якби не гомiн зухвалого пiвня-Геннадiя, я б не звернув на них уваги, бо вони не несли вiдпочинку нi очам, нi мозку. Одна - коротко стрижена бiлявка з пiсним виразом обличчя. Iнша - Марiя Василiвна, про яку Васятко казав тiльки таке: "Марiє Василiвно, вам завжди було чим думати та на чому сидiти". Я хочу сказати, що субтильною цю жiнку назвати було не можна. Пухка брюнетка з пiднятим волоссям, закрiпленим чудернацькою шпилькою, що в неї якийсь заповзятливий китаєць навстромляв купу штучних чорних косиць, якi стирчали в рiзнi боки. Не шпилька, а товста волохата квiтка.
- Ти вже надумала, що подаруєш Борисовi? - питає Марiя Василiвна у бiлявки.
- Краватку. Вiн носить краватки, але всi такi нуднi, нiякi, ленiнськi…
- А якi краватки вдягав Ленiн?
- Ти що, не пам'ятаєш, Машо? В таку дрiбну крапку чи маленький квадратик. Нуднющi вiзерунки на чорному чи синьому тлi. Нi, коли вiн конспiрувався вiд царського нагляду, вiд жандармiв, тодi все це було нормально. Непомiтнi такi краватки. Але навiщо було продовжувати таке носити, коли вiн опинився при владi? I за кордоном же мешкала людина, бачила, як люди вдягаються. Не все в Шушенському цьому стирчав, поїздив, країни Скандинавiї, там люди зi смаком. Людську краватку вже б можна було собi придбати? Щось таке веселiше, яскравiше, у якiсь гвоздички. Куди цi Крупська й Арманд дивилися? Хоча що з них узяти, одна - фригiдна, iдейна, краватки - не її рiвень, iнша - iстеричка, таким узагалi не до краваток. Не везло йому на бабiв.
- А, щось таке пам'ятаю. Було. З фiльмiв. Але якби ти не сказала, якi в нього були краватки, я б нiзащо не згадала. Ти така спостережлива, i пам'ять у тебе хвацька, Людко.
- Та я, Машо, цифри забуваю, особливо свої роки (смiються).
А все iнше пам'ятаю дуже добре. Особливо - одяг. У мавзолеї ж ти московському була?
- Ну, була. Та давно вже.