Дiвчина стоїть мовчки, наче це її не стосується. Вона втратила обличчя - своє, яскраво нафарбоване - втратила миттєво. Вiн не мовчить, його лють красномовна, нашi погляди - нiщо для нього. Жiнки озираються на його зад. Чоловiки розглядають дiвчину. Бо як же - цирк приїхав у нашi знедоленi краї. Нарештi розходяться дверцята лiфта, вiн влiтає туди першим, вона ж пропускає всю iншу публiку, рахуючи й мене, хоч
я старанно намагаюся поступитися їй мiсцем, аж потiм млосним голосом - сексапiльним, гарним - промовляє в дверi, що от-от зачиняться: "Як ти задовбав, Тарасе, своїм дальтонiзмом та своєю дупою".
В приймальнi сидить (невже хтось iз вас, як i я плекав надiю, га?) криворотий Теслик. Помiчник Васятка (Секретарки немає - тринадцять). "Щось довгенька нарада", - каже вiн. "Знаєш Тараса?" - питаю я. "Це якого? З аналiтичного?" "Вiн носить червонi труси в зелених плямах". Треба втiшити людину, хай йому буде про що розповiсти тутешнiм дiвкам. Може, якась iз них i дасть. "Пiд бiлi штани, уявляєш собi таке?" - додаю я вiд щедрот своїх. Теслик мовчки вирячився на мене. В руках його клаптик жовтого паперу. Я пiзнаю свої нотатки. "Термiново викликали на нараду. Станiслав Владиславович Коваленко". Нижче незрозумiлим почерком приписано: "Ха!"
"То чого тобi?" - питаю, бо Теслик у ступорi. "А, ось, треба перекласти", - вiн протягує менi папери. "Нiчого собi", - зауважую я. "Вiн що, летить як секс-турист?" Теслик мовчить, кусає собi вуса. "Не стовбич, iди собi, працюй. Прийшов на роботу, сиди й працюй. А коли я це перекладу, тобi задзвонить моя секретарка", - зловтiшно кажу я. "Нiколи вона тобi не задзвонить, ги-ги". Судячи зi зворотiв, перекладу яких потребує Васятко, вiн хоче тiсно спiлкуватися з мiсцевим кубинським жiночим населенням. Буде агiтувати за капiталiзм iз його, Васятковим, обличчям-членом.
Теслик пiшов собi. Але спокiйно посидiти й попрацювати менi не вдалося. Бо зайшла Вiкторiя, шахрайка й падлюка. Зробила невиннi очиська й ними - блим-блим. "Я тут нi до чого, Валерiй сказав, що я маю їхати, а я говорила, що не знаю iспанської, а вiн наче не чув. Уявляєш собi, прийшов, тицьнув менi, мовчки пiшов". Як вона вмiє висловлюватися, ця пiдкорювачка плечей шахтарiв. Висловлюється агресивно-еротично. "Прийшов - тицьнув менi - пiшов". Вона бачить мою кривувату посмiшку, реагує швидко, в цьому їй не вiдмовиш, каже: "Я маю на увазi, що тицьнув менi наказ про вiдрядження". Та все добре, люба, не хвилюйся.
"Ти знаєш Тараса?" - питаю. "Такого красеня з гарними сiдницями? Шатен у смугастому костюмi? Вiн iще зустрiчається з Олею, така хвостата коротколапа хвойда? Звiсно, а що?" "То вона його кинула, тому що вiн носить квiтчастi труси. Чудовi, рiзнокольоровi". "О, ти диви, яка наша Оленька балувана. Труси їй не до вподоби. Знаєш, що я тобi скажу? Труси - не головне" - голосом учительки промовляє Вiка. Я радо погоджуюся: "Головне у трусах!" Який я дотепний. Вона уважно дивиться на мене: "Головне, Стасику, в головi". Йде геть.
Я набираю на комп'ютерi переклад. "Скiльки це буде коштувати?" "А чи є скидки?" "Люба, в тебе чудовi нiжки" "Чарiвна, а ти даси в дупку?" "Я мiг би дати тобi урок орального мистецтва" (цiкаво, хто написав Васятковi, який з усiх можливих слiв перевагу надає сполученню "це саме…" такi натхненнi тексти? Невже вiрна Варвара Великомучениця?). Я вирiшую трохи вiдтiнити цi солодкi рядки, додаю своє "Гей ти, смердюча дiрко, хочеш посмоктати на халяву?" "Хлопцi, в кого з вас солодкий пенiс?" "Гей, велетнi, а нiхто не хоче розважитися з моїм кокосиком? Розколоти його навпiл?" Усе одно цей старий паскудник не знає iспанської. Блiн, нiхто не знає iспанської, але всi вони їдуть на переговори до Куби. I тiльки я, знавець iспанської мови, видатний мiжнародник, сиджу тут без секретарки й насолоджуюся вiтчизняним лайном.
Машина порипує, може, завтра завдати їй профiлактики? МакДо.
Треба замовити Мартiнi фiшмак, може, навiть два. Мартiнi - хороший кiт. Не сцить у мешти, не дере шпалери. Бiля Макдональдсу стоїть клоун. Як завжди, трохи пiддатий. Вiчно молодий, вiчно пiддатий. Чудовий приклад для дiтлахiв.
Воно сидить удома, читає книжку. "Нiч перед Рiздвом". Обурюється. "Ти це читав? Читав, як вiн мене змальовує? Особливо мене бентежить опис мого писку. Мене це ображає, я зовсiм не такий". Я кажу, що мене це не хвилює, i прямую до кухнi, щоб нагодувати кота, який нагадує про своє голодне iснування голосним нявчанням. "Я - вiдповiдальна людина, мамо, я пам'ятаю про кота, я купив йому фiшмаки". Але навiть мамi все одно, як ми почуваємося й чим ми живемо. Байдуже.