"Менi все це набридло. Твiй випробувальний термiн затягнувся". "Це не мiй випробувальний термiн, а твiй. I менi здається, все йде чудово. В тебе що, почалася нетерплячка-сверблячка?" "Ха. Легко вести розмови, коли сидиш на всьому готовому". Воно регоче. "Ти здивуєшся, але в мене завжди все готове, ага". "Я хочу грошви, хочу бабу, хочу…"
I тут у моїй головi промайнула генiальна думка. "Слухай, а ти можеш, у порядку невеличкого бонуса, зробити так, щоб це…" "Щоб це що? Навчився вже висловлюватись, як справжнiй державник?" - єхидствує воно. "Ну, таке. Трiйка, сiмка, туз".
Воно мовчить. Неосвiчене опудало, не знає творiв свiтових класикiв. Я наче з'їв веселинку, набираю повiтря, наспiвую: "Що є життя? Це - гррррр-а-а-а-а!" "Е, нi. Тiльки не це. Я буду тобi дуже вдячний, якщо ти не будеш спiвати". Блiн, i цьому не подобається мiй спiв. Я починаю обурюватися: нiчого собi, що вони всi собi дозволяють, та на мене ще в дитинствi спецiально купували квитки! "Стоп, стоп, прошу тебе, я все знаю про хор, а також, це я тобi про всяк випадок нагадую, я знаю про ту азiатську хвойду".
"То ти все знаєш, так? От i зроби, щоб менi вигралося в казино. Хочу грошви, хочу зняти першокласну повiю, хочу, щоб поставленi на червоне та непарне фiшки принесли менi вдвiчi, втричi бiльше! Слухай, от яка з тебе вигода? Я тут усе роблю сам, напружуюся на роботi, ночами погано сплю, та менi навiть не дрочиться у ваннiй кiмнатi, бо я змучений цим паскудним життям, а ти? Книжечки тут читаєш, свою пику розглядаєш, нiчого тобi не потрiбно, нi душа моя, нi схлипи моєї душi. Взагалi - що хочеш, те й робиш, сьогоднi ти тут, а завтра невiдомо де швендяєш, а я все сам, сам, одинокий, занедбани-и-и-и-ий…"
"Ой-ой-ой. Припини цю iстерику, чого ти зойкаєш, який у цьому сенс? Знайди собi дiвку, теж менi труднощi. Не можу я такiй неврiвноваженiй людинi дати бонус. У нас таке не прийнято. Спочатку пройди з гiднiстю випробувальний термiн, пiдпиши контракт, а потiм - чини, що хочеш. Усе можна замовити, абсолютно все". Воно позiхає. "Не можу я вже чекати. Не можу". "Слухай, дам тобi одну побутову пораду. Якщо ти вже нiчого не можеш, то сiдай на лiкарняний. Що тобi на роботi? Перед ким хизуватися? Васятко на Кубi, Валерiй їде в Нiмеччину, до найбiльших керманичiв тобi поки - зась, тобто викаблучуватися нема перед ким. Перепочинь". Наволоч. Я пригадаю йому цю Кубу. "А ноги? Невже в мене такi волохатi ноги??"
З цим акордом, який вiн забиває в моє вухо, я чимчикую до лiжка. Все. Спати. Лiкарняний.
х)
Чудовий видався день. Перший день мого перебування на лiкарняному. Прокинувся я рано, вiдразу пiшов до ванної кiмнати, i там за всi роки свого вимушеного мовчання наспiвався так голосно, так вiдчайдушно, що голос мiй сiв буквально через пiвгодини. Тобто коли я телефонував у реєстратуру, не повiрити в те, що в мене болить горло, могла тiльки параноїдальна людина, котра, як вiдомо, нiкому й нiколи не вiрить. А параноїкiв, на моє щастя, до реєстратури не садять. Там в основному працюють бездушнi хробаки.
Очiкуючи дiльничного лiкаря, якого я теж мав вразити своїм голосом, вiрнiше, його раптовою вiдсутнiстю, я ввiмкнув телевiзор, i що я там почув? Марина Кухарчук, здоров'я їй на довгi роки, говорила про те, що на Кубi здiйнявся офiгенний смерч, здатний скинути в океан усi тамтешнi готелi. "Смерч такої сили налетiв на Кубу вперше за три десятирiччя". Я потирав рученята. В моїй уявi Васятко тонув, йому не було вiд кого чекати порятунку. "Це саме… - тону!" - кричав Васятко. "Сос!" - волав вiн. "А сам себе тепер сос, панська твоя пика", - промовляє до нього кубинський мачо (до дружини якого Васятко вчора пiдкочувався та ще й нажухав на один долар), iз пихою, притаманною вродливим смаглявцям, i пропливає повз нього на човнi. "Бульк", - каже Васятчин рот перед тим, як перетворитися на вирву. The End.
Дзвiнок. Це - сучидло Варвара, питається, як я. "Бiльш-менш, - брешу я, всiм своїм хрипом натякаючи їй, як менi зле. - Але, мабуть, почуваюся краще за Василя Васильовича". "Чого б це?" - перепитує ця нишпорка, бо телефонує вона дiзнатися, чого це я залишився вдома, чого це мене немає на нарадi, а не тому, що хвилюється - може, мене вбило цеглиною чи я зламав ногу, поспiшаючи на роботу? "Злива й смерч в Кубi.
Такi страшнi, такi небезпечнi. Не чули? - спiвчутливо кажу я. - Є навiть жертви". "А, - каже Варвара, - Стасику, не хвилюйтесь i спокiйно лiкуйтеся. Все вже минулося. Правда, вода була навiть у вiтальнi, сягала Василевi до щиколотки". Обiзнана наволоч iз поганою новиною. Але - нiчого, нiчого. Ще є фактор - СНIД, та в терористiв щось обов'язково має спрацювати.
О! Вчора Васятко пiдiйшов до однiєї красунi з метою попiпчитися пiд пальмами. А в неї СНIД. I завтра вiн умре-е-е-е-е. Нi!