На моєму посту бiля ксерокса нiкого немає. Тому я спокiйно роблю копiї, вкладаю їх у теку, потiм заношу до кабiнету Варвари, її, на моє щастя, немає на мiсцi. Наради. Не знаю, хто їх вигадав, але це порятунок пiдлеглих вiд керiвникiв. Менших керiвникiв вiд бiльших. Бiльших вiд найбiльших. "Строче воно, строче, прогнутися хоче", - каже вiршика Iгорко, показуючи на Степана. В них спiльна приймальня. Дверi вiдкритi. Щоб спiлкуватися?
Нi, щоб пильнувати. "На обiд не виходив, працює, аж iз вух полум'я вилiтає". Я дивлюся, як на столi з'являється число "9" або "6". Хутко озираюся, Iгор нiчого не помiчає, вiн розглядає свої нiгтi. "Ти бачиш, бруд? Таке враження, що ми в шахтi працюємо". Зовнiшнiсть для Iгоря завжди мала велике значення. Я бачу, як Степан вимикає машину, збирає речi. "Ти куди це?" - питає Iгор, який завжди та про все мусить знати. "Вiдпросився", - кидає йому Степан i йде. Степан з Iгорем не товаришують. "Невже до баби?" - дивується Iгор. "Натрапив, мабуть, на якусь жалiсливу, кому вiн такий iще треба? Або, може, їй жити нема де? Лiмiта якась, ага. А в нього - хата, реєстрацiя, майже столичанин".
"От скажи менi, друже, ти ж був жонатий, ми ж обидва були одруженi, тобто ти мусиш знати про бабiв та про їхнi цiнностi не з чуток. Який зиск iз бабiв? Суцiльнi витрати, як на мене. Замiсть того, щоб купити собi пару джинсiв або двi пари, купуєш це саме їй, а до джинсiв iще кофтинку, а до кофтинки якусь мотузку на шию.
А ще годуй їх, а жеруть вони, цi сучаснi дюймовочки, забагато, їх нагодувати складнiше, нiж двох елiтних вепрiв. А їхнi подруги, з якими треба час вiд часу спiлкуватися. "Чому ти не пiдеш зi мною до Настi, ти мене не кохаєш?" Їхнi подруги, з яких одна розумна на трьох пришелепуватих та одна приваблива на п'ятьох балакучих вiслючих. I абсолютно вiдомо, що все це так i буде, а може, ще й гiрше. От скажи менi, на хера добровiльно на себе брати такий клопiт? Тiльки заради того, щоб твоєму члену дали пару хвилин потовктися в її пiхвi?" Iгорко також збирається, оно вже вкладає собi волосся. Кiнець робочого дня. "Ти йдеш?" - питає вiн мене. "Нi. Маю дещо доробити". Вiн викидає в мiй бiк вказiвного пальця. "Ну-ну. Не перетворися на такого ж козла, як Степан. Не встигнеш помiтити, пару разiв затримаєшся пiсля робочого дня, i все. Козел". "Успiхiв", - кажу я. "Я тебе попередив, брате", - каже Iгорко.
Темнiшає. На вулицi, в моїй душi. В моїй душi темно, як у собачачiй пащi. Мої руки стають вологими, я пiдходжу до Степанового комп'ютера. "Вологi руки - це велика перешкода для кар'єрного зростання", - так промовив Iгор через годину пiсля мого представлення працiвникам департаменту. "Вологi руки - це ознака хвилювання. Це наче в тобi усцявся твiй страх. Лiкуй вегето-судинну дистонiю, Стасе. Такi руки можуть собi дозволити тiльки керiвники, а не тi, хто намагається ними стати". Iгор - мiй тутешнiй гуру. "Iгорко з пригорбку". "0101" - впевнено набираю я, бо Степан народився 1 сiчня. "Ласкаво просимо", - каже менi його машина. Амбiтнi люди надають перевагу амбiтним паролям. Вологi руки. Це плаче по менi моя неспокiйна совiсть. Далi робиться все швидко, знайдено вiдповiдний файл, перенесено на дискету, стерто на жорсткому диску. "Було ваше - стало наше". Але ж чому такi вологi руки? "Цуп-цуп та й гуп-гуп?" - так питала моя бабуся, коли я, малий, поцупив забороненi шоколаднi цукерки, тихесенько, навшпиньках намагався втекти непомiченим. Свiже повiтря не здається свiжим тому, хто його псує. Але вiн терпить. "Своє не смердить".
Я йшов i вiдчував сморiд, що плiвся за мною. Мiй власний сморiд. I менi було моторошно. Я почав вагатися. "Хочеш умерти в жебрацтвi, в забуттi?" - спитало мене воно. Воно було здатне матерiалiзовуватися всюди та в будь-який момент. "Я не зможу цього зробити", - кажу я йому. "Отакої? Не вистачає сили волi, ти в нас зневолений хробак? Та ти вже це зробив. Пiзно пити боржомi, мiй любчику, пiзно. Олiю вже пролито". Воно плентається за мною, на його вустах жеврiє посмiшка, в очах стрибають вогники, як iскри, що вiдлiтають вiд вогнища й танцюють у нiчному повiтрi легковажнi польки. "Чого ти смiєшся?" - питаю я. "Збуджуюся. Я завжди збуджуюся, коли вiдчуваю опiр".
"Ти згадай, о'кей? Просто згадай про сотнi тисяч людей, куди жалюгiднiших за тебе, не таких вродливих, несповна розуму, тюхтiїв, людей, якi клепки не мають, в яких так мало (на твiй погляд, шановний) здiбностей, але тих самих сотень тисяч людей, котрi попри все це мають набагато бiльше, нiж ти". Я ловлю машину, називаю водiю свою адресу й вiдкидаюсь на крiсло. "Менi щось пече", - кажу я. Воно кривиться: "Ну, знаєш, я не наймався до тебе в лiкарi. Треба стежити за своїм здоров'ям. А в курячiй бризолi було забагато олiї. Забагато холестерину. А ти ще збирався пиво пити з такою слабкою печiнкою". "Не дiставай мене, га? Ти прибрав iз дому незваних родичiв? Мовчиш? Отож бо й воно. В мене болить голова". "Звiсно, - хитрує воно. - Перепочинь, ага. Корону (а завтра ти вдягатимеш корону, ти ж у нас розумний хлопчик, i не хочеш, щоб її перехопив якийсь нездара, хитрий кнур) треба покладати на здорову, свiтлу голову". Я занурююся в свої спогади, спогади про моє життя, котре було сповнене чим завгодно, але не цим малим страховиськом.