"Слухай, ти часом не перетиналася з таким собi Iгорем?" "Ну", - каже багатослiвна Леся. "Так чи нi?" "Ну", - знову вiдповiдає вона, її просто так не зiб'єш. "Бачиш, я зараз iз ним працюю, ти можеш щось про нього сказати - ви ж разом жили, кроїли, так би мовити, власнi долi?" "Можу. За пiвроку, що ми з ним жили, вiн жодного разу не назвав мене на iм'я. Ще вiн носить труси Хьюго Бос. Що ще? Ми розбiглися, тому що я можу вилизати дупу в лiжку, але ж морально? Це вже - нi". Леся поклала слухавку. На моїй пам'ятi ще нiколи й нiхто так влучно не характеризував людину.
хi)
Що може бути гидкiшим за ранковий дзвоник? Нiчого. Те, що будильник розпочне своє стрекотiння, ти знаєш iще з ночi, але телефон? Вiд нього такої бридоти не чекаєш. Це - Валерiй Леонiдович. Клятий Лерик. "Менi казали, що тi, хто хворiє на серйознi хвороби, встають разом iз сонцем, бо не хочуть втрачати хвилини свiдомого життя". Я люблю своїх керiвникiв. "Слухай, Стасе, якщо ти думаєш, що я повiрив у цю твою маячню про рак, це означає, що ти тримаєш мене за бовдура. Як ти думаєш, менi подобається таке ставлення? Не будь мудилом, заходжуйся до роботи. Досить уже. Нахворiвся".
"А що таке? Когось термiново треба поховати, вже так смердить, що й зачекати не може? Чого зрання телефонувати?" - вiдгавкуюсь я. Можу собi дозволити, як тяжко-важко хворий. "Треба летiти до Москви". Ага, так я й полетiв. "До Москви? Тиць-гриць. Я щось не розумiю, чому я, мiжнародник, курсую шляхами Київ-Запорiжжя та Київ-Москва, це ви так собi уявляєте закордон, еге? Москва - це, по-вашому, що?" "По-моєму, питаєш? Як на мене, це - Запорiжжя, але набагато бiльше". "Валерiю Леонiдовичу, шановний. Нi, навiть вельмишановний. Я хочу у вiдпустку, вiдпочити хочу, а не летiти бозна-куди. Чого б це не запропонувати менi Iспанiю? Я б туди залюбки злiтав, ага".
"Вiдпочити? Ти при своєму розумi, хлопче? А лiкарняний тобi що, не вiдпочинок? Ти сидиш на ньому вже понад два тижнi, а люди тим часом працюють, тягнуть лямку, наче африканськi воли, як азiатськi мули, свiту бiлого не бачать". Пес смердючий, працює воно, ага, i всi iншi, аж запрацювалися по самi помiдори, один на Кубi з кончiтами гонсалес та хуанiтами перес, iнший - у Нiмеччинi (дастiш фантастiш, о, майне кляйне, я-я-я), так напрацювалися, що аж сперма бризкала на всi боки. Гади. Якi вони всi гади. "Мовчиш, може тобi навiть соромно? Так. Рак у тебе чи не рак, раком ти когось чи не раком, вiдверто кажучи, мене це не хвилює. Я навiть можу поклопотати, щоб тобi виписали матерiальну допомогу на хiмiотерапiю або на профiлактику геморою, але зараз ти вiдриваєш свої батони i їдеш на роботу - оформлювати собi вiдрядження. Всi документи у секретарки". "Валерiю Леонiдовичу, а ви не боїтеся брати грiх на душу?" - запитую вкрадливо. "А я розцiнюю це так, наче роблю добру справу для тебе, второпав? Люди, що перебувають у вiдчаї, - а ти ж наче перебуваєш, - мають трохи розважатися, змiнювати обстановку. От якщо в тебе затягнулася депресiя, то як кажуть у рекламi? "Геть, тоска - читай МК!" "Емка? Це ви про що? Про страусiв, нiмецькi авто чи нiмкень?" "МК - це "Московський комсомолець". От ти й вирушаєш туди, де це пишуть, щоб почитати, так би мовити, мовою оригiналу". Бiльше вiн нiчого додати не хотiв.
На роботi панує тиша. До обiдньої перерви ще, як рачки до неба. Але щось я нiкого не бачу. I серед тих, кого я не бачу, стовiдсотковим лiдером є моя секретарка (Секретарки Немає - тринадцять). На її столi однак я бачу теку гидотного зеленого кольору. В нiй мої документи. Так, подивимося, чого це я маю пертися до Москви на переговори. Угу. Тема: власнiсть. Добре, хоч тема - пристойна, а не церемонiя вiдкриття якогось човника, що має пливти Яузою-рiчкою з жовто-блакитним стягом i тризубом на боцi, символiзуючи вiкову дружбу наших держав. Цiкаво, а що в цьому разi купувати для подарункiв? Я знаю що: "Iзбушкi? Щоб вiдповiдати: це не "iзбушкi", це - хатки! Палатєнца? Щоб вiдповiдати: це не "палатєнца", це - рушнички. I порцелянових кошечєк. Щоб вiдповiдати: а це не "кошечка", це - Тарас Григорович Шевченко".
О, Вiка. Засмагла, худа. Пройшла повз, наче не побачила мою натхненну пику у приймальнi. Не буду кидати привiтальний клич, ще злякається, може, вона мене вже поховала? Шкода тiльки, що не бачив її обличчя, суцiльнi засмаглi ноги. Так, тепер на порядку денному - Iгорко, бо пiсля того випадку з кицюнею-Танюнею, в якої я майже з рук вирвав мною ж подарований кальян, мабуть, не варто знову звертатися до неї з проханням подивитися за Мартiнi. "Привiт", - кажу я. "Агов. Це ти? Непогано виглядаєш. Очi принаймнi здоровi. Блиск! Чого тобi?" "Менi потрiбно, щоб ти забрав мого кота до себе чи приїздив його годувати, тому що мене випхали у вiдрядження".