Анатоль привiз нас у якесь поселення з непоганими на перший погляд будиночками, палациками, на другий погляд, усе це справдi виявилося непоганим. Нас везли двома машинами, "а третя-на, буде нас розважати, щоб не позасинали". I вона нас розважала - то мчала вперед, а ми її наздоганяли, то робила рiзнi "змiйки", вихляла "стегнами", несподiвано гальмувала та сигналила. Було не до сну. Мене вхитало. Жорж схилився до пакунка. "З вiскi, як менi, ги-гик, здається, не все гаразд", - нарештi сказав вiн. "Вiскi розлилося", - сказав я, спочатку запхнув туди руку, а потiм устромив її собi до рота. Жорж узяв пакунок. "О, та тут рушник. Обачливий ти, пацан, я ж кажу. Золото. Рушник - це добре, на нього вiскi вилилося, ми його, ги-гик, потiм викрутимо, i все - прорвемося!" "Гей, блiн-на. Я це почув-на? Кореш, ти що, гадаєш, у нас, блiн-на, немає вiскi?" - обурився Анатоль.
Вiскi в них було. Та й не тiльки вiскi. В котеджi, до якого ми пiд'їхали, на нас чекали. "Володимир", - назвався чоловiк похилого вiку з сивими скронями й поправив окуляри тонкими нервовими пальцями. Вiн дуже нагадував менi когось iз чеховських персонажiв. Лагiдна, приємна людина. "Чи не бажаєте присiсти?" - запитав вiн. Виправка в нього була бiло-офiцерська. "Вiтьок", - сказав бiлявець iз обличчям обдовбаного наркомана. "Теж iз козакiв", - чомусь додав вiн. Виявилося, що всi вони, разом iз Жоржем, належали до якоїсь козацької спiлки, що не заважало їм займатися бiзнесом i крутити державними коштами. Усмiхнений Вiтьок давно ходив у мiльйонерах, та й нагадував менi того грошовитого знайомого, на яхтi якого я отримав другу пiдставу для гордощiв. "А чого це ви не пригощаєтеся, гостi мої любi, дуже прошу, скуштуйте це", - лагiдно промовив Володимир. Давно я не чув, щоб хтось висловлювався настiльки пишномовно. Так говорили тiльки в кiнострiчках, якi змальовували життя росiйської аристократiї минулих сторiч.
Я почав наминати салатик з iндички, козаки пили. "Я бачу, що ви людина, яка не цурається культури. Чи не зволите поцiкавитися", - вiн простягував менi книжку. Товстезний том. Поцiкавитися менi було не в западло. Книжка називалася: "Пошто болит душа во ржи".
На палiтурцi кольору революцiйних стягiв була зображена пухка бiлявка, що несла вiдра на коромислi. Далi йшла бiографiя автора, з фотокартки на мене дивився Володимир, i щоб вiн здогадався, що я його впiзнав, я почав активно мукати, говорити менi заважав салат з iндичкою, який виявився надзвичайно смачним. "Так-так. Ви абсолютно правi. Це - я", - всмiхнувся до мене Володимир. "Доводиться визнати, що вийшов я не досить вдало. Я - пишу. Втiкаю вiд одноманiтностi життя. Для душi пишу, не для визнання, букерiвшмукерiв цих. Тiльки для себе. Та от для вас, моїх любих друзiв".
Бiографiя починалася так: "Володимир С. у недалекому минулому був вiдомим авторитетом Краснодарського краю". Бiльше в мiй мозок нiчого не встигло пролiзти. Бо я не мiг повiрити. Просто не мiг повiрити. Я вдавився капустинкою броколi, Володимир, котрий, мабуть, неодноразово спостерiгав за подiбними реакцiями, делiкатно постукав мене по спинi. "Все минеться, ось так. Ось так. Дихайте". Вiтьок посмiхався, Вiтька мало що могло вивести зi стану рiвноваги. Анатоля - також. Жоржевi було весело.
Вони пили. А я сидiв i читав книжку. Починалася вона так: "Маруся вытянулась во ржи и внезапно заплакала. "Ты чего ревешь-то, дурища?", - спросил Степан, хмурый с утра, коровы плохо доились, да и август обещал
быть дождливым. "Жить-то как хорошо, Степушка", - отвечала глупая и молодая Маруська, румяная с ночи".
У вiкна вповзав ранок. "Треба телефонувати Петрусевi, будити його, щоб зустрiчав людей iз МЗС, вони прилiтають ранковим рейсом", - згадав я. "Зара. Будемо йому телефонувати. В тебе координати готелю є?" Координати готелю ми знайшли в пакунку. "Який ти кмiтливий, ги-гик, я б нiколи це не взяв би", - сказав менi Жорж. Я промовчав. Бо не пам'ятав, звiдки це опинилося в пакунку i до чого тут я.
Петруся ми ледь розбуркали. "Давай в аеропорт. Шукатимеш краватку - не шукай, вона в нас". "Але навiщо ви її взяли? Ви її вкрали?" "Слухай, яка тобi рiзниця, нащо ми її брали, давай, одягайся й шуруй у сучасний маєток графа Шереметьєва". "Куди?" "До аеропорту. Хутчiй". I я поклав слухавку. "Знаєш, а вiн звiдти не вийде. Це ж номер, ги-гик, мiй? Мiй.
А я нiколи нiкому, ги-гик, не залишаю ключiв. Така в мене звичка". Довелося телефонувати адмiнiстратору, котрий Петруся вивiльнив, але зауважив, що йому доведеться декому про декого доповiсти. Людина, яка обирає синi краватки з сором'язливими пiвниками, просто приречена потрапляти в халепи.