Унизу поступово затихав гамір. Всі вже вийшли з цирку, тільки підкови коней гучно цокали по бруківці з Миколаївської на Хрещатик, а він перебирав у пам’яті події вечора.
Рипнули двері. Шаляпін, не обертаючись, тихо запитав:
— Це ти, Дмитре?
— Моє прізвище Шліхтер, Федоре Івановичу. Шліхтер Олександр Григорович, — почув у відповідь незнайомий голос.
Круто повернувся — біля дверей, знявши капелюха, стояв незнайомий чоловік.
— Федоре Івановичу…
Співак підійшов до столу, з досадою скривився і сердито буркнув:
— Я дуже стомився, пане журналісте, приходьте завтра.
— Мене переслідують жандарми. Я не журналіст, але й не злодій, не вбивця.
В коридорі готелю почулися швидкі кроки, грюкання.
Шаляпін мовчки відчинив дверцята шафи і наказав:
— Швидше сюди!
За хвилину широко розчинилися двері і на порозі постали два молодики в чорному.
— А-а-а, пан співак! — з фальшивою чемністю мовив один з них. — Звичайно, вже встигли заховати нашого горобчика?
— Що вам треба, панове? — спитав Шаляпін.
— Вони ще питають, що нам треба, — примружив очі молодик, обернувшись до свого колеги. — Скажи, Карасику, цьому артистові, хай не вибрикується, це йому не на сцені, а ми йому не публіка.
— Забирайтесь геть! — гримнув співак.
— Що-о-о! Та як ти…
Шаляпін міцно стиснув кулаки. «Та це ж переодягнені жандарми, я бачив їх в передніх рядах», — подумав і, схопивши обох молодиків за шивороти, з усієї сили гепнув їх головами та й жбурнув у коридор до ніг жандармів, що саме з'явилися біля дверей його номера.
— Це ви так охороняєте спокій соліста його величності? — загримів його бас. — Якісь босяки вриваються до мене, починають ображати, а вам хоч би що!
Двері номерів поодчинялись — постояльці з цікавістю дивилися на Шаляпіна, жандармів і молодиків, що нерухомо чипіли під стіною. Плечистий, високий жандарм, певне, старший, щось бурмотів, піднявши руку до козирка форменого кашкета.
— Завтра ж про це неподобство знатиме його високопревосходительство генерал-губернатор барон Клейгельс! Як твоє прізвище?
— Морденко, ваше благородіє! Михайло Морденко! Не губіть, ваше благородіє, у мене велика сім’я, старі батьки! — благав жандарм.
— Заберіть отих нікчем, — кивнув Шаляпін на молодиків, що так і не стямились, — і чорт з вами?
— Слухаю! — випалив жандарм і знову приклав руку до козирка.
Сердито грюкнувши дверима, Шаляпін крутнув ключем у замку і заходився міряти широкими кроками невеликий номер. «Такі, як оці бовдури, що сліпою вірою і правдою служать мерзенному царському режимові, заточили мого побратима, Горького, в Петропавловську фортецю! Це вони довели до смерті Мусоргського, Пушкіна, Шевченка!..» Він зупинився перед шафою, відчинив дверцята:
— Виходьте!
Шліхтер вийшов з шафи, випростався.
— Ось так, шановний добродію, — усміхнувся, мов давньому знайомому, Шаляпін.
— Дякую вам, я все чув, — сказав Шліхтер і, попрощавшись, рушив до дверей.
— Не поспішайте! — зупинив його артист. — Посидьте трохи, хай заберуться ті. Добряче я їм пики набив, і модні піджаки не допомогли. Надалі не будуть такі спритні.
Він сів за стіл навпроти свого нежданого гостя.
— Пробачте, Олександре Григоровичу. Здається, так ви назвались?.. Хочу запитати: раз ви не злодій, не бандит, то хто ж?
— Ворог тих, від яких ви мене врятували.
— Он воно що! Як каже мій друг Олексій Максимович про людей вашого ґатунку — ті, які борються за щастя і свободу для всіх поневолених. Обов’язково розповім про вас Горькому. Скажіть, будь ласка, а у вас сім’я є?
— Так, я одружений, маю двох синів.
— А вас не лякає те, що вони можуть залишитися без батька?
— На ваше запитання так відразу і не відповіси, Федоре Івановичу. Але я знаю, як і моя дружина, — вона, до речі, теж іде цим шляхом, що й я: боротися за свободу і щастя — це значить бути готовим кожної хвилини накласти головою. Вибачте мені за різкість.
— Чого там вибачатись, — усміхнувся. — Я знав, що ви саме так відповісте. Дивні ви все-таки люди.