— Я дуже вам вдячний, Федоре Івановичу, — підвівся Шліхтер. — Піду вже, щоб не наражати вас на неприємність.
— Але ж готель, певно, оточений тими тварюками!.. Стривайте! — змовницьки кивнув Шаляпін. — Ви підете дахами, і жоден жандарм вас не помітить! Я допоможу вам вибратись на горище.
Підійшов до дверей, прислухався, відімкнув і виглянув — ні душі.
— Ну, — міцно стис долоню Шліхтеру, — хай вам щастить.
А на горищі пітьма, і десь далеко біліла маленька пляма — певне, слухове вікно. Простерши поперед себе руки, обережно ступаючи, Шліхтер пішов на ту пляму. Виліз на дах. Внизу, біля освітленого парадного входу, метушилися поліцейські та переодягнуті жандарми — вичікували. Тримаючись за поручні карниза, Олександр Григорович добрався до ринви з протилежного боку. Перед тим як спускатись по ринві, сторожко вслухався в темряву. Здається, минула ціла вічність, поки ноги вперлися у дах цирку, який тулився до готелю. Сів, важко дихаючи. Життя нічного міста поступово затихало. Певно, Женя не лягла спати, чекає на нього і, як завжди, хвилюється — ще не звикла. Чотирнадцятий рік, як одружені, а не може бути спокійною, коли чоловіка довго нема дома. При згадці про дружину на душі потеплішало. Внизу почувся приглушений кашель — певно, хтось із жандармів там стояв на чатах. Шліхтер ліг на прохолодну жерсть, напружив зір, але побачив тільки відблиск цигарки.
Шліхтеру раптом стало моторошно: лежить він на даху цирку, а внизу, навкруг готелю, на нього чатують жандарми. Один необачний порух — і він летить вниз. Добрався до пожежної драбини, почав спускатися. Драбина за півтора-два метри від землі обривалася — добряче гепнувся об бруківку, та швидко підвівся, обтрусив костюм і пошкутильгав у чорне нутро під’їзду, а там прохідними дворами — подалі від переслідувачів. Перейшов Хрещатик і, пірнувши в якийсь під’їзд, нарешті вийшов на Прорізну. Мов блискавка промайнула рятівна думка про Шульгіну, та відразу ж і відігнав її — ніякого права не має порушувати дисципліну і йти на законспіровану квартиру, але іншого виходу не було. Підкрався до будинку Добриніна. Шульгіна поселилась у флігелі, туди окремий хід. Звернув з Прорізної у темний провулок, тихо відкинув клямку на хвіртці і, тягнучи ногу, наблизився до вікна. Постукав раз, вдруге — і за шибками забіліло чиєсь обличчя.
— Никодим[7], — ледве чутно прошелестів сухими губами.
А через хвилину вже сидів на м’якому дивані з радісно збудженою. Шульгіною і метушливою Булавіною.
— Таке враження, Олександре, — посміхнулася Булавіна, — що ти ганяв котів на горищі!
— Ти майже вгадала, Ніно! — посміхнувся. — Тільки не я за ними, а вони за мною ганялись. — 1 він розповів про свої пригоди їв жандармами.
— А ви зовсім не змінилися, Олександре Григоровичу, — втрутилась у розмову Шульгіна.
— Хіба, Машо?
— Правда, все такі ж… Скажіть, як там Женя, діти?..
— А все так, Машо. Сама знаєш. Скоро ось всіх побачиш.
Нічному гостеві постелили тут же, на дивані, а самі заходилися чистити його одяг. Лежав з розплющеними очима, а думками линув до тихого Берна, де він вчився на медичному факультеті і познайомився з студенткою-революціонеркою з Кам’янця-Подільського Євгенією Лувищук.
День був тихий і сонячний. Вона вийшла з університету, і він подарував їй квіти. Женя зашарілася, вдячно глянула йому у вічі й сховала своє обличчя в букет. Потім бродили вузенькими вуличками, згадували далеку вітчизну, а в невеликому акуратному сквері він і освідчився дівчині в коханні.
Женя щось говорила, а він радісно кивав їй у відповідь, вдивлявся в її обличчя, ловив відтінки голосу. А згодом вони одружилися, Євгенія познайомила його з Плехановим, ввела в коло революційної молоді. Тоді й дізнався, що його дружина, тендітна, мила землячка з України, — зв’язкова між студентами та групою «Визволення праці». Під її керівництвом Шліхтер почав серйозно вивчати марксизм, вчитися відстоювати його основні положення. Тоді він і відчув твердий грунт під ногами, звідти й почалась його революційна робота. З тих пір пліч-о-пліч йдуть по тернистій дорозі боротьби за правду — і ні тюрми, ні заслання, через які вже встигли пройти, не зупинять їх.
До ранку далеко, можна й поспати. Та враз схоплюється, швидко натягує одежу й виходить у коридорчик. Ледь помітна нитка рожевого світла видніється з суміжних дверей, що ведуть в комірчину, в якій розмістилась друкарня. Жінки так захопилися роботою, що не почули, як він, одчинивши двері, спостерігав за ними.
Пучок світла від невеликої лампи опромінював стільники складальної каси. Ніна і Марія брали потрібні літери і ставили їх в рядки на верстаку.