Стаття листівки перетворювалася у гранку із свинцевих літер.
Поволі росла купа листівок, що пахли друкарською фарбою. Шліхтер з дружиною не один рік катав цей важкий валик, то добре знає, яка то робота. Коли ж вони відпочивають? Вдень Марія морочиться з тими проклятими корсетами, а Ніна бігає по квартирах своїх багатих телепнів-учнів — схудла, під очима синці, а знав же її не такою. Хіба можна ось так всю ніч себе катувати, — адже вдень ніхто не повинен бачити їхньої втоми. Підступився до Булавіної, владно забрав з її рук валик.
— Чого це тебе підхопило? — незлобиво спитала Ніна Федорівна.
— Побійся бога, Ніночко! За стіною такі красуні по мені сохнуть, а я — спати!
Жінка, усміхнувшись, стомлено сіла на ослінчик.
— Ой, не минеться тобі ця нічка, Олександре! А ще коли Женя дізнається.
— Ти думаєш! — і він підняв над металевою формою валик. — Ось так, мої любі!
— А ви й справді ніскілечки не змінилися, Олександре Григоровичу. Певно, добре Жені з таким чоловіком! — сказала Марія.
— А хто ж тобі, Машенько, на заваді знайти ще кращого?
— Донька у мене в Курську, — журно мовила.
— О-о-о, то тебе можна привітати! А чоловік же хто? Можливо, я його знаю.
— Не одружена я, Олександре Григоровичу.
— А як же… щось я не розумію тебе.
— Оленку свою Маша удочерила, — сказала Булавіна.
— Чому ж тоді не виписуєш її до себе? До речі, вона знає, чим її матуся займається?
— Знає.
— Отож завтра вранці, вірніше, вже сьогодні давай телеграму в Курськ, і хай збирається твоя донька до тебе.
— Я вже подумала про це, Олександре Григоровичу.
Шліхтер взяв з металевої форми готову листівку, любовно покрутив її в руках.
— «Російська соціал-демократична робітнича партія… Пролетарі всіх країн, єднайтесь…» Ось так, мої любі! А тепер за роботу — потерпіть трохи, буде вам незабаром поміч, я гарантую!..
Перед світанком навпроти флігеля пана Добриніна зупинилася прольотка з піднятим верхом, а невдовзі Шліхтер з Булавіною винесли велику плетену корзину для білизни: в ній лежали листівки, яких чекали робітники міста, Шліхтер сів у прольотку, а Булатна швидко попрямувала до себе на Поділ — вже декілька ночей підряд не ночує на квартирі, це може викликати стурбованість пані Хрякової, квартирної хазяйки.
Шліхтер стиха замугикав пісню. Він заздрив тим людям, які могли планувати своє життя наперед — на місяць, а то й рік. Десь в січневу хуртовину говорили: в червні їдемо відпочивати в Крим — і їхали. Він вже давно не знає такої розміреності, та чи й була вона в нього? І який тут у біса Крим будеш планувати, коли тобі заплановано в’язницю чи заслання до далекого Сибіру! Але нічого, колись з сім’єю і в Крим збереться — не вічно ж така несправедливість буде!
6
Терешко Смик, двірник пана Добриніна, тримаючи в руках телеграму, тупцював біля флігеля.
— О-о-о, пане Терешку! — відчинивши двері, нарочито люб’язно гукнула Шульгіна. — Заходьте, будьте ласкаві!
Двірник примружив, наче кіт, маленькі хитрі очиці і задоволено пощипував ріденьку борідку — йому подобалося, що Марія Львівна величає його паном. А Шульгіна знала про цю слабину двірника — де треба і де не треба зверталась до нього так, бо чимало залежало від цього нікчемного п’янички, та не доводилось вибирати — навіть за обіди, які готувала для неї дружина двірника, вона платила дорожче, а йому пошила чудовий фартух і подарувала дорогу люльку.
— На ваше ім’я телеграма, пані, — простягнув руку Смик, але в квартиру не ввійшов.
— Я дуже вдячна вам за клопоти, пане Смик.
— Які там клопоти! Це мій обов’язок — услужити такій шановній квартирантці! — А коли Шульгіна дістала з кишені халата двогривеник на тютюн, подякам і побажанням не було кінця.
Знаючи хворобливу цікавість двірника, Шульгіна тут же розпечатала телеграму і вголос прочитала — Оленка повідомляла про свій приїзд.
— Яка радість, яка радість! Нарешті побачите свою доньку! — улесливо вишкірився Смик і, одержавши ще один гривеник, кланяючись, позадкував од флігеля…
Шульгіна, притулившись лобом до шибки, зажмурила очі — думала про Оленку. Вперше її побачила в Миколаєві на початку літа. Погойдуючись, неквапливо спускався до моря напівпорожній трамвай, голосно видзвонював на зупинках, викидаючи у нічні сутінки запізнілих пасажирів. Навпроти Шульгіної, тримаючись рученятами за поручні сидіння, стояло маленьке дівча і сумними оченятами дивилося у темне вікно. В довгому білому платтячку і саме легеньке, як пушинка, — прекрасна нічна фея. «Але чому вона так пізно їде сама?» — здивувалась Шульгіна. А зійшовши на передостанній зупинці, боязко ступала темними провулками, піднялася дерев’яними сходами на третій поверх старого будиночка. Тихо повернула ключ у замку і прочинила двері. Перед нею стала середніх років жінка із змарнілим обличчям. Вона допитливо подивилася на нічну гостю, а почувши пароль, мовчки провела до маленької кімнати і зникла за іншими дверима. Вузеньке дерев’яне ліжко, застелене старою ковдрою, різнокольорова постілька, тумбочка, годинник-ходики на стіні, кілька фотографій, як і два роки тому.