Марія вимкнула світло, відчинила вікно, роздяглася, залізла під ковдру і відразу поринула в солодке забуття. І приснилось їй, наче сидить вона з батьком на високій кручі в бєсідці біля Андріївської церкви, а внизу Дніпро несе свої хвилі.
— Як довго ми не бачились, Машо, — сумно сказав батько.
Очі в нього проміняться по-молодечому, і сам він сповнений дивною молодою наснагою, певне, від радості зустрічі з донькою. Сидять на високій кручі, а над ними — низьке сиве небо. Дарницькі ліси на тому березі Дніпра чорні, принишклі, а по них — клапті порваного туману.
— Як живеш, тату?
— Спасибі, Машенько. Лікую своїх селян — і їм добре, і мені радість. Ніколи не звикну жити без них. От сиджу з тобою, розмовляю, а душа моя там, біля них. Головне, що ти інколи згадуєш, не забуваєш. Нелегко тобі, Машенько, я знаю…
— Не хвилюйся, тату, — взяла його за руку.
— А ти хоч певна, що твоя робота принесе тобі користь?
— Не мені, тату, а всім знедоленим…
— Хай щастить тобі, — він рвучко підвівся, легенько потис їй руку і швидко пішов до прольотки.
Коні рвонули галопом, копита поцокотіли бруківкою, висікаючи іскри.
— Та-ту-у-у! — закричала Марія і від власного крику прокинулась…
Вранці вона поспішала на вокзал, де на неї чекав зв’язківець миколаївського комітету — її посилали із завданням в Одесу: отримає дорожню валізу, паспорт, гроші і виїде. Відвернулась од трамвайного вікна і побачила вчорашню нічну фею — змарнілий вид, пожмакане брудне латане платтячко, худенька, у великих чорних очах — болісний щем.
Марія сіла поруч:
— Як тебе звати, дівчинко?
— Оленка… — відповіла злякано.
— А де твої мама, татко?
— В таборі казали, що мою мамку вкрав молодий офіцер — вона була дуже гарна. Татка після того зелений змій забрав. А баро[8] знущався наді мною — бив боляче і примушував красти… Я не витерпіла і втекла з табору.
— То ти циганка!
— Так… Циганка.
— Як же ти живеш?
— Як бачите, пані… Дайте копієчку, я вам поворожу…
Шульгіна посміхнулася, ніжно пригорнула її до себе.
— А ночуєш де, Оленко?
— Де доведеться. Як дуже холодно, до людей прошусь, — буває, що і впускають.
Почуття жалю ворухнулося в грудях Шульгіної. Хто вона їй, ця маленька випадкова знайома? Хіба мало таких в Росії? Але із закутків пам’яті виринув спогад про власне дитинство.
— Оленко, а чи догадуєшся, хто я тобі? — мовила схвильовано, нахилившись до неї.
Дівчинка радісно стрепенулася, вирвалася з обіймів, вдивилася широко розкритими очима й гаряче видихнула:
— Догадуюсь! Ви — мама моя! Я відразу впізнала вас!
— Донечко моя, — ніжно прошепотіла до неї. — Як довго я тебе шукала, більше ми ніколи не будемо розлучатися.
Оленка пригорнулася до Шульгіної, рученятами міцно обвила її шию і заплакала.
Приїхавши до Одеси, Марія офіційно удочерила дівчинку.
І от сьогодні її мила донечка має приїхати. Шульгіна метушилася по кімнатах, замовила обід із улюблених страв. За годину до приходу поїзда із Курська в легенькій накидці, блакитній сукні, в капелюшку бузкового кольору і в білих рукавичках поспішала на вокзал.
За вікном поїзда бігли зелені поля, білі садки, одноповерхові споруди привокзальних приміщень. У Оленки було легко на душі — думала, що все в житті складається добре: у неї є мама і жде її на вокзалі в Києві. Вона любить свою матусю, і вони завжди будуть разом. Їй здавалось, що з тих пір, як її знайшла мама, вона не була такою щасливою, як нині, здавалось, що мама була з нею завжди…
Із вагона третього класу поїзда Курськ-Київ вийшла струнка дівчинка у світлій квітчастій сукні. Пригладжуючи пишне волосся, зупинилася і нетерпеливо повела очима довкола.
— Мамо! Мамочко!
Серед людей, які висипали на дощатий перон київського вокзалу, тільки її бачила. Вона тримала невеличку сумочку і стару парасольку: парасолька була складена — світило сонце. Шульгіна підняла голову. Дівчинка вже кинулась їй в обійми, засяяла радістю, притулилась голівкою до її грудей, немов хотіла послухати, як б’ється серце.