— Вже на ногах, халамиднику, — мовила незлобливо, — хоч би поїв що, а то не встиг очей продерти — із хати…
Постояла, дивлячись з-під чорної, низько насунутої на лоб хустки вслід Ільку, і пошкандибала в халупу. Стомлено присіла на лаві, поклавши на стіл натруджені руки, і на її поораному зморшками чорному обличчі ворухнулася усмішка: зненацька перед нею постав далекий весняний вечір… Молода, вродлива, замріялась біля хвіртки після побачення з Павлом. У небі летіли журавлі, підсвічені холодним місячним сяйвом. Нелегкий шлях здолали вони у світі, важко летіли, а курликали легко, радісно. Від весняного вечора, від побачення з коханим і від журавлиної радості Марина була щаслива… Трохи постояла, вслухаючись у тишу, і поквапилась до хатини, в якій жила челядь. Лежачи, довго не могла заснути: «Завтра прийде до мене щастя!..»
Павло згодом забрав Марину до себе, а там і хлопчик народився, якого назвали Петрусем. Вона голубила його день і ніч, не бачила навкруг себе нікого, навіть чоловіка.
Як раптово прийшло щастя, так воно й покинуло їхню оселю. До поміщика з’їхалися гості. Марина з іншими молодицями та дівчатами прислуговувала їм. А десь опівночі підпилий синок хазяїна гукнув її, кинув ключі і зажадав принести з погреба глек вина. Засвітила ліхтар, пішла. Присіла навпочіпки і почала витягати чіп у бочці, як раптом її чимось важким вдарили по голові… Аж вранці Марина отямилась. Тремтіла в лихоманці. Боліла голова, все тіло. Синок старого поміщика послав її сюди, домовившись із своїми, такими ж безтурботними і безжалісними, як і сам. Подумала, що в тому холодному погребі вона й сконає. Підвела голову, стала навколішки, зіп’ялась на ноги. Спершись на бочку, встала, вийшла надвір. Ранкова прохолода подіяла заспокійливо. Марина підійшла до погрібника, де зберігався гас, налила у відро і, розхлюпуючи, понесла до головного будинку. Облила стіну — і знову в погрібник. Поливала стіни, високий ганок. Відійшла кроків на п’ять, розгледілась кругом — ніде ні душі, всі спали після бенкету.
Перехрестилася, підпалила якесь ганчір’я і геть од проклятого місця.
По обіді її впіймали, кинули зв’язану на віз — і в дике урочище, далеко від села. Били довго. Вона вже не відчувала болю… Потім роздягнену, знівечену кинули в провалля. Та врятували Марину цигани, що їхали понад яром. У вечірньому мороці угледіли біле тіло. Поїли терпким відваром якогось пахучого зілля і зіп’яли-таки на ноги. Правда, стан зігнутий, лице чорне, а в очах переляк. І живе Марина на Шулявці так багато літ, що й сама вже не пригадує, як опинилася тут. Про маленького Петруся і коханого Павла пам’ятає й досі, тільки смерть вирве пам’ять про них…
Баба Волосуха все ще сиділа за столом, поринувши в спогади… Хтось з їхнього села побачив її у гурті циган, підійшов до неї і розповів, що обійстя поміщика згоріло дотла, не всі гості врятувалися, а її, Марину, убили. Так говорили в селі. Павла забрали в солдати, де він, напевне, й сконав. Петруся вивезли до міста — ходили потім чутки, що він великим паном став, — та чого тільки не вигадають люди…
Важко підвела голову, глянула на покуть, де висіла стара облуплена ікона. Бог гнівається на неї, не шле ангелів. А вона довго засиділась тут, давно час до Павла. Мріяла про зустріч з чоловіком — повинен же він знати про сина. Але бог не поспішає прибирати її з цього світу, і даремне — нікому вона тут не потрібна, тож нащо мучити? Тільки Ілько її жаліє: допомагає, приносить і гроші і їсти, сварить, щоб не вешталася біля святих місць, не жебракувала.
Витираючи сльози, баба пошкандибала до печі — щось треба робити, без роботи не могла. Коли б не робила, то, може, й не жила б.
На розі Прорізної та Володимирської Ілько розклав свій нехитрий скарб: підставку для взуття, два розкладних обтягнутих парусиною стільці, на одному з яких сів, щітки, суконки, ваксу.
— Шик, блиск, красота, та-та-та! Сам околодочний, — побачивши гладкого здорованя— поліцейського, що повагом крокував вулицею, викрикнув хлопець, — позаздрить блиску ваших черевиків!