— Лови!
Той жадібно, двома жменями, на льоту піймав її і поспішно сховав у потаємній кишені чорного піджака. А юнак дід схвальні вигуки та оплески присутніх вже сягав вершини стовпа. Зиркнув з висоти, шукаючи поглядом хитрого купчину: мовляв, що ваше степенство на це скаже? Але того вже не було. Андрій, знявши речі, що по праву стали його власністю, весело зсунувся вниз.
— Ну й поталанило людині!
— Немов з неба щастя звалилося!
— Таки з неба!
— Не кожному щастить! — на радісно збудженого Андрія дивилися з неприхованою заздрістю.
— Поталанило, кажете! — підійшов якийсь чоловік. — І це, по-вашому, чоботи! — він високо підняв їх над головою.
— Та вже ж і не хомути! — зареготав невисокий, худорлявий, рухливий молодик, та, не підтриманий ніким, принишк.
— А ти глянь, макухо! — простяг йому чоботи чоловік.
— Фіють… — розчаровано присвиснув той. — А й справді, браття! — і легко відірвав підошву. — Картон!
— О-о-о, то воно й халяви не кращі! — вигукнув інший. — Дерматинові, щоб я з місця не рушив, дерматинові!
— Хлопці, це ж не сукно — сама гниль! — підстаркуватий дядько усміхнувся якось незвичайно, неприродно і запитально обвів усіх поглядом.
— Туди тобі! Хоч би костюм справжній!
— Роздери його навпіл!
— Де ж той злодій? — обурено загув натовп.
Купчика ніде не було.
— Ну й негідник! Стільки полтиників видурив у людей!
Андрій відчув у грудях неприємний щем.
— От тобі і щастя усміхнулося! — докірливо стенула плечима Марія. — Чи варто було лізти?
— Нічого, Марійко, ми з ними ще поквитаємось! Чи, може, не те я кажу! — витер спітніле чоло.
Якийсь час вони знічев’я тинялися по гамірливій площі, слухали просторікування настирливих ворожок та хіромантів, що попримощувалися зі своїм нехитрим причандаллям де тільки могли; прокаталися на чорній незграбній таратайці, котра то зупинялася, то шарпалась, мало не наїжджаючи на людей; пили зельтерську воду, їли морозиво і тільки десь опівдні, вирвавшись з натовпу, пішли по довгій Дворянській вулиці. Здається, сьогодні всі місцеві тузи заполонили її — одягнені в святкове, набундючено крокували зі своїми неприступними дружинами, які, не звертаючи ні на кого уваги, статечно й гордо пропливали мимо, хизуючись своїми дорогоцінними прикрасами.
Над містом гули великі й малі дзвони кафедрального собору, біля якого товпився народ. Богомольці хрестилися, задираючи голови до позолочених бань, і зникали за масивними соборними дверима.
Коли юнак з дівчиною підійшли до храму, служба вже закінчилась. Два ченці, підтримуючи під руки здоровенного гладкого архієпископа, неквапливо підвели його до довгої, схожої на відчинену скриню чорної карети, обережно всадовили і, задкуючи в поклоні, пішли. Шовкова ряса, срібний хрест на грудях, в петельці коміра — другий, невеликий, що свідчив про захист архієпископом дисертації і про присвоєння йому звання магістра богословських наук, червона стрічка ордена Володимира приковували погляди богомільних фанатиків. Хоч кінчиком пальця доторкнутися до божого намісника на цій грішній землі — і то радість, адже ще з дитячих літ їм втокмачували про чудодійну силу його преосвященства, та хіба протовпишся… За владикою в супроводі переодягнутих жандармів та поліцейських з собору вийшов губернатор. Побрязкуючи орденами та медалями на випнутих широких грудях, його превосходительство, притримуючи позолочений ефес шаблі, широким кроком рушив до карети. Високий, худорлявий, із ледь помітними павутинками сивини на скронях і маленьким темно-жовтавим обличчям, він, знявши кашкета і шанобливо схилившись, припав до руки архієпископа. Охоронники тим часом безцеремонно розігнали натовп, і четверик коней потяг карету його преосвященства. А губернатор сів у фаетон і в оточенні кінної поліції покотив до свого палацу: туди вже з’їжджалися запрошені високопоставлені гості, щоб достойно відсвяткувати дев’яту річницю царської коронації.
Саме в той день Андрій Русанов, член підпільного комітету соціал-демократичної робітничої партії, за завданням керівництва і зустрівся з Марією Шульгіною, яка більше трьох місяців була в глибокому підпіллі. Її корсетна майстерня за цей час зажила в Курську гучної слави: міські модниці належно оцінили неперевершену майстерність вельмишановної пані Марії. Майже всі місцеві знали її в обличчя, і зустрітися з нею, не викликавши зайвої цікавості, було непросто.
Андрій з Марією звернули в тихий, чисто підметений провулок, в якому мешкала Шульгіна, і враз зупинилися — десь недалеко грали на скрипці. Прислухалися і поволі рушили на звуки. В ошатному цегляному будиночку, що стояв між фруктовими деревами, побачили відчинене вікно. Мелодія линула звідти — ніжна, задушевна, вона навіювала мрійливий настрій. Постояли хвилину-другу, насолоджуючись чарівними звуками, й рушили далі. Скоро опинилися перед масивними зеленими ворітьми, на яких тьмяною позолотою виблискував імператорський орел з розпростертими крилами, а під ним на всю ширину воріт сяяла білою фарбою вивіска: «Корсетна майстерня Марії Шульгіної». В глибині — невеликий двоповерховий будиночок, та з вулиці за квітами і буйною зеленню його не було видно.