Ілько із своїм причандаллям пересидів зиму на вокзалі, а ранньої весни перебрався на ріг вулиць Прорізної та Володимирської. Тут справи пішли краще — можна було і для себе зайву копійку приберегти, тільки клята тітка зі своїми прокльонами не давала дихнути. Якось, навіть не попрощавшись з нею, він назавжди пішов з її двору. Оселився на Шулявці, в самотньої баби Волосухи. Всяке говорили про неї — що вона і відьма, і з чортами водиться. Маленька, горбата, волоока — дійсно відьма… Побачивши її на подвір’ї а чи на вулиці, хлопчаки бігли за нею і викрикували:
Не звертала на те уваги, за довге безрадісне життя звикла. А Ілька до своєї оселі прийняла з радістю, доглядала його, як рідного, варила їсти, прала та латала йому убогу одежину. Заробляла собі на прожиток жебрацтвом: повісить на плечі торби та й човгає до Софійського собору чи до Печорської лаври. Сиділа терпеливо, довго і мовчала, поглядаючи на прочан. І мало хто наважувався пройти повз неї, щоб не кинути мідяка, а то й срібну монету. У жебраків це викликало заздрість та злобу, вони ображали бабу, знущалися з неї, а вона мовчала, як німа. Дома теж мовчала, тільки хитала головою, дивлячись на Ілька сумними очима. © http://kompas.co.ua
Два роки у злагоді й мирі жили Ілько та баба Волосуха. Хлопцеві уже тринадцять літ — обвітрене обличчя, живі, нетерплячі очі, та й на зріст бог не зобидив. Днями висиджує зі своїм причандаллям, закликаючи перехожих почистити черевики, а вечорами при мерехтливому світлі каганця вчиться грамоти — на Подолі відкрилася недільна школа, і він охоче її відвідує.
А сьогодні ніби хтось наврочив: доведеться докладати до двох карбованців пану Говорусі із своїх нужденних заощаджень. Він так поринув у невеселі роздуми, що й не чув, як хтось ляснув його по плечу тростиною.
— Що, хлопчику, дрімаєш? — перед ним стояв весь у чорному і з чорною пов’язкою на оці високий молодик. — Мені здається, що на роботі дрихнуть не положено.
— Зараз, пане! — стрепенувся Ілько. — Наведу такий лоск на черевиках, навіть сам пан губернатор позаздрить!
— Фіють, — байдуже свиснув молодик. — То дрібниці, хлопчику!
Він, поставивши ліву ногу на підставку, пронизливим поглядом єдиного ока вп’явся у Ілька.
— Зачиняй свою контору, хлопчику, збирай бебехи і поїхали зі мною. Тільки без патякання, ясно?
— А куди? — вирвалось у переляканого хлопця.
— Хлопчику, ти на роботі, і мені здається, що питання тут зайві.
Ілько поспіхом згріб причандалля у лантух і умостився в ногах молодика, який напівлежав на м’яких сидіннях прольотки. Невдовзі підстаркуватий, небалакучий візник зупинив коня біля кам’яного будинку на Верхнім Валу, незнайомець свиснув — і тієї ж миті, немов з-під землі, перед ними постали два молодики у насунутих на лоби маленьких кепочках.
— Кого привіз? — кивнув одноокому один з них з круглою, червоною пикою і, угледівши зіщуленого Ілька, підхопив його і витяг з прольотки.
Хлопець, притиснувши до грудей лантух, з острахом дивився на молодиків.
— Зав’яжіть йому баньки! — наказав одноокий, коли вони зайшли у під’їзд. — А ти тільки писни, получиш перо в бік, — погрозив Ількові, який од переляку наче онімів.
У кімнаті, куди його довго вели, було багато брудного взуття.
— Сідай зручно, хлопчику, і працюй, — кивнув одноокий на черевики. — Закінчиш— скажеш мені… Не бійся. Яшка Одноокий ще нікого даром не обижав! Чисто зробиш, як ти кажеш, пан губернатор позаздрить, — матимеш сашеньку[9], — і він зник в сусідній кімнаті, звідки чулося бряжчання посуду, крики і регіт.
«Яшка Одноокий! Король Подолу!..» — подумав Ілько. Про жорстокість банди грабіжників знало все місто, її боялася навіть поліція.
Хлопець старався, і невдовзі взуття блищало, як нове. Навшпиньках підійшов до дверей, перехрестився і тихенько пошкрябав.
— А-а, це ти, хлопчику! — вийшов Яшка. — Дивись, як у крамниці, молодець! — похвалив Ілька одноокий. — Сьогодні, хлопчику, в Яшки свято, сьогодні Яшка гуляє. Живи, хлопчику! — він простяг чистильникові зелену кредитку. — Коли тобі буде дуже погано — приходь до Яшки.
В кімнату ввалився гурт п’яних молодиків. З тацею в руках до хлопця підступилася вродлива чорноока дівчина з хвилястим темним волоссям, що безладно спадало на високий лоб. Довгими пещеними пальцями вона взяла кришталеву чарочку з горілкою, опустила вії, бо її душив сміх, і торкнулася Ількових губ.