— А гроші… гроші де?
— А мабуть, ось в цих пакунках, — лукаво посміхається той.
Розірвавши шпагат, Кулябко вже розгортає газету: ні, не гроші — невеличкі зеленкуваті аркушики, акуратно складені в стосик.
Вихвачує верхній аркуш, махає ним перед очима Дьякова і кидає на стіл. Потому церемонно запалює цигарку, відходить до вікна і зручно вмощується в кріслі.
— Читайте, пане Дьяков, не соромтесь!
— Російська соціал-демократична… робітнича партія… Листівки!
— Так, пане Дьяков, листівки!
— А як вони сюди потрапили? — Дьяков поволі підводиться з-за столу.
— Наче ви не знаєте! — явно втішаючись його розгубленістю, іронізує Кулябко. — Пан Дуб приніс! Сам же сказав, що такого добра в нього на фабриці хоч греблю гати! Певно, там і друкуються вони! Кому, як не вам, його найближчому другу й товаришеві, знати про це?
— Перестаньте блазнювати, пане ротмістр! — нарешті оговтавшись, з огидою процідив Дьяков.
Цього вже Кулябко не зміг витерпіти. Підхопившись мов ошпарений з крісла і змірявши Дьякова лютим поглядом, вже ладен був вибухнути гнівом, але той не дав йому і рота розкрити.
— Сядьте, пане ротмістр! Без вашої допомоги розберемося!.. Аристархе, — наказав суворо Дубу, — то поясни, будь ласка, звідки ці листівки у тебе!
Дуб безпорадно знизав плечима, обличчя його спохмурніло, він облизав губи і важко зітхнув. Притискуючи руки до грудей, істерично заверещав:
— Не знаю! Нічого не знаю!
— Не прикидайтесь дурником, пане Дуб! — голос Кулябка став різким. — Ви соціаліст! За скільки вони купили вас?
— Я не соціаліст! — на повному обличчі Аристарха Прокоповича відбилися тривога і страх.
— Ну, який же він соціаліст, пане Кулябко? — спокійно спитав Дьяков.
— А я кажу — соціаліст! — стояв на своєму Кулябко. — І ви… соціаліст! Всі соціалісти! — він схопився з крісла і забігав по кабінету.
— Ви думаєте, що кажете? — чорні очі Дьякова сердито заблищали. — Чи не можна висловлюватись виразніше, пане ротмістр!.. В такому разі я вимушений мати розмову з Олександром Олександровичем після його видужання. Я — людина державна!..
Кулябко враз знітився, зупинився перед Дьяковим і заговорив спокійно:
— Іване Миколайовичу, ради бога… Вибачте великодушно. Кожного дня тільки й чуєш: соціал-демократи, листівки. Уже й вночі сняться. Нерви, нерви, шановний Іване Миколайовичу…
— Отож-бо й воно, — Дьяков похитав головою. — Багато розуму не треба, щоб таке наговорити.
Він підійшов до вікна, біля якого стояв невеличкий столик, налив склянку води й підніс Дубу.
— Випий, Аристархе, і заспокойся. Ніхто тебе соціалістом не вважає.
— Спасибі, Іване Миколайовичу. Всіма святими заприсягаюсь, що я нічого спільного з ними не маю. Але ж гроші. Мої гроші, — сумно знизав плечима.
Дьяков і Кулябко насторожено перезирнулися.
— То як, Аристархе? Ми тебе слухаємо.
— Зачекайте… Дайте з думками зібратися. В голові така круговерть… Не знаєш, з чого й починати, — на лобі в нього зібралися зморшки.
Кулябко, дивлячись на Дуба, ввічливо попросив:
— Пригадайте все до подробиць, будь ласка. Зрозумійте, як би там не було, а справа це серйозна, потребує ясності.
— Так, так, пане Кулябко, — замислився Дуб. — Але ж гроші… Мої гроші! Хто тепер скаже, де їх шукати!
— Не мороч нам голови, Аристарху! — не стримався Дьяков. — Твої гроші нас не обходять! Чи не здається тобі дивним, як все-таки потрапила до твого портфеля нелегальщина? Нею весь Хрещатик обліпити можна!
— Так що розповідайте, пане Дуб… Це ж у ваших особистих інтересах! — сказав Кулябко.
— Що ж тут розповідати? — гірко усміхнувся Дуб. — З дому, узявши портфель, заїхав до Андріївської церкви. Як парафіянин цього храму, рідко коли минаю, щоб не віддати в молитвах шану нашому господу.
— Благовірні наміри, пане Дуб! — посміхнувся Кулябко. — А що ж у вашім портфелі було?
— Квитанції, розписки, бухгалтерські документи…
— І?
— Гроші… Розраховував заїхати опісля в купецький банк, щоб покласти на поточний рахунок.
— А в храм ви з портфелем увійшли?
— Так. З портфелем.
— А чи не запримітили ви там кого з чужих?
— Чужих? Наче ні. Богомольці, старці…
— А потім? — нетерпеливо допитувався Кулябко.
— Приїхав прямо сюди.
— І нікуди не заїжджали?
— Ні.
— Гм… Цікаво.
— А чи не могли соціалісти обмінятися портфелями? — раптом спитав Дьяков. — Гроші їм потрібні. До речі, скільки ти збирався здати в банк?