— Тисячу карбованців.
— О-о-о! Це значна сума! Але звідки їм знати про них? — засумнівався Кулябко.
— То, може, люди Я піки Одноокого пожартували? — зробив припущення Дьяков.
— Ні, ні. І ця версія відпадає. Та й де їм стільки листівок взяти?
— Це робота соціалістів! — наполягав Дьяков. — Призначили побачення своїх агентів, які не знали один одного, в церкві, щоб обмінятися однаковими портфелями. В одному портфелі листівки, в другому… Ну, припустимо, шрифт чи деталі до друкарського верстата. Один з агентів, певно, запізнювався, от і відбувся обмін мимоволі. У Аристарха опинився точно такий портфель, як у їхнього агента. Молячись, він і не помітив.
— Скоріше всього, Іване Миколайовичу, ваша версія скидається на правду, — погодився Кулябко. І, вже звертаючись до Аристарха Прокоповича, рішуче й безапеляційно проказав: — Завдали ви нам клопоту, пане Дуб! Отож, з вашого дозволу, я все-таки візьму у відділ цей портфель з листівками. Будемо виясняти що й до чого. Але, перепрошую, про нашу розмову і взагалі про цей випадок ви не повинні розказувати нікому. Навіть дружині!
— А гроші? — підвівся з крісла Аристарх Прокопович.
— Ми ще матимемо нагоду бачитися з вами! — стримано відказав Кулябко. — Можливо, щось і вияснимо. А зараз, панове, дозвольте покинути вас. Честь маю кланятись! — Кулябко взяв портфель, виструнчився, дзенькнув шпорами, віддаючи честь, і вийшов з кабінету.
11
Забринів світанок. Шульгіна погасила лампу, вийшла з комірчини, роздяглася й прилягла на ліжку. Натягнула ковдру до підборіддя, заклала руки за голову й заплющила очі. Через годину прокинулась, солодко потяглась і тихо, щоб не розбудити доньку, пішла на кухню. Приготувавши сніданок, розбудила Оленку.
— Слухай уважно, донечко, — казала вона. — Зараз ти повинна поїхати до Андріївської церкви. Певно, знаєш, де це?
— Ми не раз були там з Ільком.
— От і добре. Зліва від святих воріт тебе буде чекати середнього зросту, з великими залисинами чоловік, у сірому костюмі, з коричневим портфелем. Ти візьмеш той портфель, а взамін поставиш ось цей, точно такий, — кивнула на портфель, що стояв біля шафи. — Але зробити це треба непомітно.
— Не хвилюйся, мамо!
— Повезеш наші листівки, а привезеш нові тексти. Вночі їх і віддрукуємо… Тепер, сподіваюсь, ти розумієш, яка це серйозна справа.
— Звичайно, розумію! — защебетала дівчина. — Але ти не повинна думати про погане! Мені не вперше!
— Портфель покладеш у котик. Тільки ніде не барися… Будь обережною.
— Гаразд.
Оленка любила спокійні літні дні, коли тополиний пух м’яко прилипає до ніг і притишує кроки. Здається, під ногами вата, яку зумисне розстелили по вулицях, щоб люди ходили тихо.
«Яке це щастя бути причетним до тих, хто піднявся на священну справедливу боротьбу! Всі вони — і мама, і тьотя Ніна, і Ілько — своєю ризикованою роботою наближають той щасливий день… Спершу мама заперечувала, навіть лаяла, коли я сказала, що Ілько буде нам допомагати. Розумний, добрий хлопчина ненавидить жандармів і поліцейських! Це ж вони осиротили його. А тепер мама не нахвалиться його кмітливістю і спритністю, розумом. «Кращого помічника не знайти…»
В храмі поволі розсіювалися ранкові сутінки. Перед вівтарем молилися дві бабусі, поперед них — товстий, лисий, опецькуватий чоловік. Він у картатому костюмі, в чорних черевиках. Закинувши голову, стоїть нерухомо, як стовп. Біля ніг коричневий портфель… Деякий час Оленка вичікує, потому, перехрестившись, тихо підходить і стає поміж бабусями і чоловіком, який запально продовжує шепотіти слова молитви, і в одну мить міняє портфелі.
Скрадливо скосила очі на бабусь — нічого не бачать, нікого не чують — очі заплющені, руки молитовно складені на грудях. Дівчина задкує до колони, ховає портфель в кошик.
Поспішала безлюдною вулицею повз будинки, побризкані ранковими сонячними променями. А поодинокі перехожі, які зустрічались їй, байдуже проходили мимо — кожний поспішав у своїх справах, і яке їм діло до цієї ось обірванки, яка несе випрану і випрасувану білизну.
— Як ти швидко! — відчиняючи двері, радо вигукнула Шульгіна. — Чи, може?..
— Ні, ні, мамцю! Заспокойся!.. Все гаразд!..
Ділові папери й бухгалтерські документи тютюнової фабрики «Дуб і К°». Тисяча карбованців, дві пачки тютюну. Шульгіна безпорадно розвела руками — нісенітниця.
— Олено, що це?