Гліб Максиміліанович, доки дружина поралась на кухні, розважав гостей — жартуна в, розповідав про різні пригоди та веселі курйози з життя в Сибіру.
— Сибір-матінка! — погладжуючи клинець борідки і підморгуючи великими променистими очима, напівжартома вів Кржижановський. — Це вам не прогулянка по нашому Хрещатику. Якось у Тесінську, в селі, де я відбував заслання, отримав радісну звістку: до мене їде Зіна. Їде, щоб стати моєю дружиною, щоб завжди бути разом в нашій нелегкій, непримиренній боротьбі. Як же я чекав тоді її! Хіба можна отак спокійно передати те почуття, що охопило мене! Та чи й взагалі про такі сокровенні речі розповідають!.. Навіть боявся, що не доживу до вечора, коли мала приїхати Зіна, — помру від радості.
Слухаючи Кржижановського, Андрій Русанов сидів, відкинувши голову на спинку крісла, вечірнє світло з вікна падало на його обличчя. І цей юнак з чорним лискучим волоссям, чорними бровами й вуглинками чорних очей на вольовому смуглявому обличчі Марії сподобався.
Заскрипіли двері — і в кімнату ввійшла Зінаїда Павлівна, несучи у великій тарілі картоплю в лушпинні.
— О-о-о! — загуділи за столом.
Пишна, паруюча, тільки-но з плити, картопля наповнила кімнату знайомим та близьким кожному з дитинства ароматом.
— Тож піднімемо келихи! — підвівся Кржижановський…
Як давно те було, а здається, що тільки вчора вона вперше зустрілася з Андрієм у Кржижановських.
Розходилися поодинці; Кржижановські мешкали на розі Прорізної[5] та Хрещатика в п’ятиповерховому будинку пана Жоржа, де наймали невелику двокімнатну квартиру, і Шульгіній на Володимирську не так вже й далеко. Кілька хвилин постояла з Женею НІ ліхтер, домовилась про зустріч на явочній квартирі по Малій Васильківській. Женя бліда, змарніла, нелегко доводилось подрузі, а ще безперервні стеження філерів. Чоловіка її, Олександра, філери теж не минали: як член комітету, Олександр Шліхтер був одним із організаторів та керівників загального робітничого страйку. В охоронному відділі знали про це, і тому довго його ніде не приймали на роботу, а потрібно ж було мати якісь засоби для утримання сім’ї. З великими труднощами все ж таки влаштувався помічником начальника пасажирського відділу в управлінні Південно-Західної залізниці, а згодом прийняли туди на службу й дружину — і почалася нелегка пропагандистська робота подружжя по залученню залізничників до революційного руху. Женя спеціально напросилася видавати книги робітникам із бібліотеки недільної школи в Політехнічному інституті, організувала гурток і нелегально проводила бесіди в Кадетському гаї. А по тому вони зв'язалися з соціал-демократами, при сприянні яких і була створена нелегальна організація залізничників.
Відчувши, що її хтось наздоганяє, Марія оглянулась: без кашкета, в короткому сірому пальті, вулицею швидко крокував Андрій Русанов.
— Це ви? — спитав здивовано. — Десь тут мешкаєте?
— На Володимирській, — відповіла і назвала номер будинку.
— Нам по дорозі.
Обсипані зверху донизу багряним сяйвом, стояли у тихій задумі молоденькі липи, кружляло пожовкле листя і шурхотіло по бруківці, встеляючи її світлими цятками. А вони мовчки ступали надвечірнім притихлим містом.
— Ось я й дома, — порушила мовчання Шульгіна. І раптом, аж сама здивувалася своїй сміливості: — Може, зайдемо до нас?.. На чашку чаю… батько буде радий.
— Незручно турбувати, і пізно вже. Сьогодні мушу виїздити з вашого чудового міста, — лагідно усміхнувся.
Як давно те було.
3
Над темно-зеленими Дарницькими соснами зажеврів травневий ранок, а там і сонце викотилося із-за верховіть — і спалахнули білими свічками каштани на зелених вулицях.
Шульгіна любила Київ — місто свого дитинства, своєї юності. Любила його за будь-якої нори, але в травні. — особливо.
Зупинила візника і назвала адресу: їй приємно було їхати в старому ландо, з низьким, наче диван, сидінням. Дивилася на вивіски магазинів, торгові реклами, на зелені каштани, ніби вперше бачила все це. Усміхнулася, пригадавши своє дитинство, а в пам’яті поволі оживали давні події, знайомі й близькі люди…
Народилася вона в дворянській сім’ї. Коли їй виповнилось дванадцять років, померла мати. Дівчинка ще не могла тоді по-справжньому збагнути того непоправного горя, що так знагла звалилося на їхню родину. Тільки згодом, коли підросла і зосталася чи не одна на весь світ, усвідомила це.
Батько, продавши будинок, переїхав в одне із сіл недалеко від Києва і зайнявся лікарською практикою — приймав селян, що приходили зі всієї округи. А доньку відправив до Петербурга під опіку родичів покійної дружини… Там, навчаючись у Катерининському інституті, дівчина познайомилася із студентами технологічного, членами революційного гуртка, прочитала багато заборонених цензурою книжок і вирішила присвятити своє життя боротьбі з ненависним царатом.