Налякана розмахом повстання Річ Посполита жорстоко придушувала всякий спротив, карала навіть невинних людей. Характерний випадок стався у 1738 р. на Корсунщині. Тоді невелика група запорожців з Ведмедівського куреня (Семен Полежай, Микита Бобошко, Павло Бандура, Павло Литвинків, Василь Чуприна, Іван Соловейко, Данило Канавенко, Григорій Заїка, Аврам Салогуб, Давид Шипченко, Іван Івашина, Василь Омельницький, Василь Драбина, Панько Пиріг, Іван Гайдай, Григорій Григор, Іван Верщаха (Верещака?), Кирик Ротатий) поверталася з Дністровського походу, з театру російсько-турецької війни 1735—1739 рр. По дорозі козаки зайшли в Стеблів, де купували провіант та інше необхідне. Тут і напав на них польський загін і заарештував запорожців. Козаків було відряджено до Немирова, де їх і повісили з наказу польською губернатора, а все майно конфіскували[304]. Такі випадки були непоодинокими і траплялися й пізніше. Так, у грудні 1746 р. запорожці Кальниболоцького куреня Олексій Лях та Грицько Бобох, набравши по чотири вози риби, поїхали з дозволу інгульського полковника торгувати нею на Правобережжі. У Корсуні їх чомусь схопили з наказу польської влади, конфіскували все майно, а їх самих наказали повісити. Така сама лиха доля спіткала запорожців Конелівського куреня Грицька Письменного та Гарасима Білого, які за офіційним дозволом гардового полковника їздили у Великий піст до своїх родичів у Корсунь. Там їх схопили й повісили поляки, а майно конфіскували. Про це йшлося у скарзі кошового отамана Василя Григоровича до уманського полковника Станіслава-Костки Артинського[305].
Однак визвольна боротьба в краї не припинялася. У 1743 р. в Корсуні мав відбутися шляхетський сеймик з питань боротьби проти гайдамацьких загонів. Але гайдамаки напали на місто і розігнали цей з'їзд. Після цього вони вирушили до містечка Медведівка Корсунського повіту, де спалили шляхетський будинок[306].
У липні 1744 р. головнокомандувач російських військ ландграф Людвіг Гессен-Гамбурзький видав маніфест, де закликав ужити найсуворіших заходів проти «регулярних і нерегулярних руських [тобто українських. — Ю. М., С. С.] ополчень, які свавільно завдають образ громадянам Речі Посполитої». Тому російські війська, покидаючи межі країни, прагнули розбити гайдамаків. Незважаючи на втрати, завдані карателями, після їхнього відходу на Корсунщині знову почав діяти невеликий гайдамацький загін на чолі з Федором Тараном. 29 липня 1746 р. комісар Корсунського староства Юзеф Броніслав Млотовський писав з Корсуня до кошового отамана Василя Григоровича про захоплення полковником Перевізької паланки у жителів староства 60 коней та худоби. Він же згадав про напад загону на чолі з Федором Тараном і Музирою на село Ситники й розорення ними місцевих жителів (один із жителів був забитий, а другий поранений). Невдовзі кошова команда отамана Григорія Ілляшенка перехопила за р. Виссю цей загін та арештувала згаданих двох гайдамаків[307].
З часом гайдамацький рух став неодмінною складовою життя краю. Кількість посполитих, які вступали до гайдамацьких загонів, постійно збільшувалася, розгорталася підготовка до нового повстання у 1750 р.
З початком весни декілька гайдамацьких загонів увійшло в межі Речі Посполитої з боку Степу. Цьому сприяв і повний розвал Української «партії». У районі Корсуня з'явився загін, який складався з козаків Бугогардівської паланки Запорозької Січі на чолі з Олексієм Ляхом. 9 травня 1750 р. цей загін напав на Корсунь, де в той час проходив традиційний ярмарок. Гайдамаки здобули значну здобич, після чого рушили на село Таганчу, а звідти — до Ржищева і на Низ. Полякам вдалося розбити цей загін і арештувати 50 повстанців[308]. Тим не менш, на середину травня 1750 р. на Київщині перебувало ще понад тисячу гайдамаків. Частина з них діяла в районі Корсуня. Так, на допиті у переяславському суді гайдамака Марченко зазначав, що він і його товариші поруйнували там чимало шляхетських маєтків[309]. Шляхта не могла вести своє господарство і отримувати прибутки з маєтностей, навіть не завжди могла скаржитися в суді, бо їхати в міста було небезпечно через напади гайдамаків. Шляхтичі Київського воєводства писали тоді коронному гетьману: «Жалюгідний стан нашого воєводства, воно позбавлене всілякого захисту і допомоги, між тим як постійно посилюється свавілля гайдамаків, що вдираються в наше воєводство з-за російського кордону, вони спустошують країну, проливають невинну кров і не щадять священних храмів»[310].
Уряд Речі Посполитої докладав усіх зусиль, щоб придушити гайдамацький рух: стягував сюди війська, мобілізовував місцеву шляхту. На допомогу Речі Посполитій прийшли російські війська. До кінця 1750 р. польські та російські війська спільно провели значні каральні акції. Більшість гайдамацьких загонів, зазнавши поразки, відступила на Лівобережжя та Запорожжя. Розрізненість дій гайдамацьких загонів та відсутність будь-якої зрозумілої програми дій дали можливість польській владі попередити катастрофу тими екстреними діями, що були прийняті військовими начальниками, шляхетськими сеймиками і російською прикордонною адміністрацією. І знов-таки остаточно придушити повстання карателям не вдалося, про що свідчить, наприклад, напад гайдамаків на Корсунь у першій половині 1754 р., хоча й без особливих результатів. Про це йдеться в матеріалах допиту козака Щербинівського куреня Івана Махна, який був учасником гайдамацького загону разом із козаком Кальниболоцького куреня Остапом Кожухом та іншими запорожцями[311]. Наступні півтора десятка років гайдамацький рух жеврів на Україні і врешті вилився у могутню «Коліївщину»...
Слід вказати на деякі риси соціально-економічного розвитку Корсунщини у середині XVIII ст. Поступово розвиваються міста й промисли, підвищується роль Корсуня як релігійною і культурного центру. Цікаво, що вихідці з Корсунщини навчаються у Києво-Могилянської Академії. Так, у списках спудеїв класу інфими (1736/37 навч. р.) значився 19-річний житель Корсуня (міщанський син) Федір Артисевич[312]. У шляхетських маєтках все частіше з'являлися підприємства мануфактурного типу з виготовлення тканин, горілчаних напоїв, скла, поташу й обробки металів. Все більша кількість населення краю займалася ремеслами. Розширювалася і ярмаркова торгівля. Так, у 50-х рр. XVIII ст. в Корсуні проходив традиційний травневий ярмарок. Важливе світло на соціально-економічну ситуацію регіону проливає люстрація 1765 р. Згідно з нею у Корсунському старостві з 1364 будинків 114 було слобідських. Після закінчення строку слобід повинністю посполитих стала грошова рента (6 зл. від тягла), що поєднувалася з натуральним оброком (птицею, яйцями, медом). У 1765 р. населення Корсунського староства платило 10 556 зл. 10 гр. чиншу, величина всього прибутку сягала 57 507 злотих. У самому Корсуні нараховувалося 172 хати (дві стояли порожні). Євреї, які тут мешкали, платили чинш від 17 до 76 злотих. За відкуп гуралень та селітряних заводів виходить 15 200 зл. У Корсунському старостві було тоді 28 млинів: 15 — під Корсунем, 5-у Квітках, по 2 — в Тарасівці та Селищі, по 1 — у Гарбузині, Виграєві, Дацьках та Петрушках. Пасіки щороку давали 176 зл. 24 гр. прибутку[313]. Шляхта здавала в оренду міста і села зі всіма своїми правами на шинки, млини, селітряні варниці, гуральні та ін. Діяльність орендарів (в основному євреїв — у 1765 р. в Корсуні їх було 17 дворів) у декілька разів збільшила визиск з посполитих і спричинила масове розорення безпосередніх виробників. Найбільше ж невдоволення у населення викликало введення відробітної ренти — панщини. Адже саме 1768 р. у більшості селян-поселенців закінчувався строк слобід. Її поява викликала непокору населення. Багато посполитих почали тікати на Лівобережжя і на землі Січі, і з цим доводилося якось рахуватися. Так, на 1765 р. у Корсунському старостві було 25 будинків, мешканці яких ще були вільними[314]. Мали місце напади козаків на села Корсунщини (Сотники, Моринці, Пішки та Нехворощу), які належали старості Юзефу Яблоновському. Вони відбирали ґрунти, через що місцеві жителі не могли орати й косити. Таке діялося вже чверть року[315].
304
Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734—1775. — К., 1998. — Т. 1. — С. 276,347.
308
Про напади гайдамацького загону Олексія Ляха на шляхту та орендарів. 1750 р. // ЦДІА України у Києві. — Ф. 56. — Оп. 3. — № 878.
312
НБ. — Інститут рукописів. — № 930. — Арк. 18;