У 1599 р. коронний гетьман Станіслав Жолкевський попереджав корсунського підстаросту, що татари збираються напасти на Корсунь. Жолкевський послав своїх людей у розвідку, а від корсунців вимагав, щоб вони теж вирушили у Степ. Однак ті відмовилися виконати цю вимогу, порушуючи тим самим королівську волю. Коли ж у січні 1606 р. ногайський султан Бухар вдерся під Корсунь, то самі козаки розгромили й прогнали від міста напасників[53].
Не припинялися конфлікти з королівською адміністрацією і з інших причин. Так, у 1603 р. корсунські міщани вступили в тяжбу з Я. Даниловичем через пивні та медові шинки і воскобійні. Староста хотів привласнити ці прибуткові місця, посилаючись на привілей Баторія, котрий передав шинки міщанам тільки пожиттєво. Міщани ж, спираючись на привілей Сигізмунда III, доводили, що ці права їм було дано довічно. Оскільки Сигізмунд III був іще правлячим королем, то до нього й звернулися за присудом. Король відмінив своє попереднє рішення й схилився на бік Даниловича.
19.03.1604 р. король видав у Кракові декрет щодо іншого конфлікту корсунських міщан з Даниловичем, бо міщани не хотіли ремонтувати мости на річках Росі та Мшанці всупереч «давньому звичаю», відмовлялися виконувати й деякі інші щомісячні роботи[54]. Того ж року корсунські міщани відмовились виконувати повинності на користь Даниловича і встановили козацьке самоврядування. Вони не пустили представників польського уряду до міста. Коли ж Ян Данилович спробував застосувати силу, то й корсунці взялися за зброю, відмовляючись повертатися у «послушенство». Тих міщан, котрі боялися вступати до козацького стану, вигнали з міста. Судова ж справа між корсунським старостою Яном Даниловичем і громадою міста затяглася. Спочатку вона підлягала розглядові референдарського суду, бо Данилович вважав і свідчив перед судом, що корсунські міщани не мають привілею на магдебурзьке право. Міщани ж доклали зусиль, щоб писарі Руської Метрики відшукали в книгах цей привілей Корсуню і зробили з нього офіційну копію. Коли наявність цього права у корсунців було доведено, а референдарський суд визнав справу «йому неналежною» і передав її у асесорський суд, то Руська канцелярія «сумлінно зафіксувала всі декрети асесори, а референдарське рішення опустила, хоч воно мало в справі важливе значення»[55]. Конфліктом мусив перейматися сам король. 29.05. і 20.08.1605 р. він видав декрети, які стосувалися провин корсунських міщан, але ні вони, ні декрет від 23.12.1605 р. між корсунською громадою, з одного боку, а Даниловичем — з другого, не дали очікуваного результату. Тоді король 2.05.1606 р. видав новий декрет, закликав їх до покори і за непослух наклав на них штраф у 10 тисяч кіп литовських грошей[56]. 26.11.1605 р. у Кракові до книг було записано привілей для Корсуня[57]. На варшавському вальному сеймі (7.05—16.06.1607) було прийнято важливу конституцію (постанову), пункти 43 і 44 якої називалися відповідно «Про українську сваволю» і «Про українські міста». У першому з них наголошувалося на необхідності міщан Київського та Подільського воєводств підлягати владі королівських старост і підстарост, нести воєнну та замкову службу, а королівська адміністрація мала «без зволікання карати й гамувати»; підкреслювалося, що «Корсунь, Чигирин, Стеблев і Данилов мають підлягати цій конституції». Старости мали право відправляти суд у справах міських. У наступному пункті підкреслювалось, що, «запобігаючи сваволі брацлавських і корсунських міщан, у яких ні комісії, ні наші декрети не мають жодної ваги.., дозволяємо нашому брацлавському старості, щоб таких бунтівників... йому було вільно наказувати арештовувати, також згідно з їхніми заслугами карати, даємо йому повну силу на заспокоєння дуже шкідливих їхніх бунтів»[58]. Ян Данилович мав тоді конфлікти не тільки з корсунськими міщанами, а й з «жолницькими» (на Житомирщині). Зі свідчень Лукаша Маєвського, возного генерала Кам'янецького воєводства, випливає, що він 2.02. (23.01) 1605 р. був у Корсуні у своїх справах. Він, як і Минько Верещака Жолницький, Хецько Потапович, Семен Іванович, київські міщани, був свідком того, як у корсунській ратуші возний генерал Київського воєводства Семен Іванович вручив королівський мандат бурмистру, райцям, лавникам і присяжним, щоб вони через 6 тижнів стали на королівському дворі як свідки у справі Яна Даниловича. Але Семен Іванович чомусь завірив уряд Київського замку в тому, що мандат було вручено 20(10).01.1605 р. Проти цього запротестували представники міської верхівки Корсуня, і Л. Маєвський підтримав їх своїми свідченнями[59].
У 1609 р. в Україну, у тому числі й на Корсунщину, мали бути відряджені королівські комісари Збігнев Олєсницький, Щенсний Слупецький та Флоріян Олешко, щоб з'ясувати причини невдоволень і навести лад серед козаків-реєстровців, покаравши винних у бунтах[60]. Але такі постанови лише ятрили козацькі рани й доливали масла у вогонь. Хоча конфлікт, що вибухнув у 1603—1605 рр., було врешті розв'язано на користь королівської адміністрації, однак Данилович мав теж чимось поступитися. Так, у 1615 р. він заборонив проводити тут люстрацію (ревізія, перепис населення, маєтків і податків), щоб не було формальних підстав змушувати корсунців платити податки до скарбу Речі Посполитої. Однак уже наступного 1616 р. люстрація таки була проведена. Вона, зокрема, показала, що шинки й корчми вже були в руках не міщан, а королівського старости Я. Даниловича. Взагалі ж люстрація відобразила стрімке зростання Корсуня та його переважно козацький характер.
За всіх конфліктів і суперечностей Корсунь не зупинявся у своєму розвитку, що виразно показують результати люстрацій 1616 і 1622 рр. Так, згідно з люстрацією 1616 р. Корсунське староство приносило старості прибуток у 5400 флоринів (далі — фл.). З них — 3500 фл. припадало на Корсунь з оренди млинів, корчем та мита, 1000 фл. на Чигирин — з оренди млина та мита, 800 фл. на Стеблів — з оренди млина і корчем, 100 фл. на Данилову Слободу — з оренди млина і корчем. Корсунські міщани не давали чиншу, не мали ніяких повинностей, окрім військової[61].
55
58
Volumina constitutiorum. — Warszawa, 2008. — Т. II. — V. 2. — С. 353; див. також: