Вовк, скорпіон і лілія. Що ж це означає?
Біля Мишка раптом упало поліно. Він злякано притиснув кортик до грудей і прикрив його рукою.
— Відійди, малюк, бо вдарить, — сказав чорнявий.
— Малюків тут нема! — відповів Мишко.
— Бач, який спритний! — розсміявся чорнявий. — Ти хто? Комісарів синок?
— Якого комісара?
— Полевого, — сказав чорнявий. І чомусь оглянувся на будинок.
— Ні. Він живе в нас.
— Вдома він? — чорнявий опустив колуна і пильно глянув на Мишка.
— Ні. Він на обід приходить. Він вам потрібний?
— Та ні. Ми так…
Дроворуби закінчили роботу. Бабуся винесла їм на тарілці хліба, сала, і горілки. Вони випили. Білявий мовчки, а чорнявий з словами: «Ну, господи благослови». Потім він довго морщився, нюхав хліб і нарешті крякнув: «Ех, хороша!» — і чомусь підморгнув Мишкові. Вони неквапливо закушували, відрізуючи сало акуратними шматочками, обгризаючи і висмоктуючи шкурку. Потім випили по кружці води й пішли.
Але бабуся не йшла звідси. Вона встановила на триніжку великий мідний таз з довгою дерев’яною ручкою, наклала під нього трісок і затулила од вітру цеглою. Зараз вона варитиме варення і вже не піде з двору. Як його бути з кортиком? Мишко встав і, ховаючи в рукаві кортик, попрямував до будинку.
Коли він проходив мимо бабусі, вона пробурчала:
Не товчись: дідусь спить.
Я тихо, — відповів Мишко.
Він увійшов у світлицю і заховав кортик під валок свого дивана. Як тільки бабуся піде з двору, він покладе його знову під будку. В крайньому разі — увечері, коли смеркне.
В домі тиша. Лише цокає великий стінний годинник та дзижчить муха на вікні. Ну, чим би його зайнятися?
Мишко підійшов до кімнати дядька Семена і прислухався. За дверима чулося покашлювання і шелестіння паперу. Мишко відчинив двері і, увійшовши в кімнату, спитав:
— Дядьку Семене, чому моряки носять кортики?
Дядько Семен лежав, на вузенькій зім’ятій койці й читав. Він подивився поверх пенсне на Мишка і здивовано відповів:
— Які моряки? Які кортики?
— Як це «які»? Адже тільки моряки носять кортики. Чому? — Мишко вмостився на стільці, з рішучим наміром залишитися тут аж до обіду.
— Не знаю, — нетерпляче відповів дядько Семен. — Форма така… В тебе все?
Це питання означало, що Мишкові треба забиратися звідси, і він прохаюче сказав:
— Дозвольте, я трохи посиджу. Я буду тихо-тихо.
— Тільки не заважай мені. — Дядько Семен знову заглибився в книгу.
Мишко сидів, підклавши під себе долоні. Маленька кімната у дядька Семена: ліжко, книжкова шафа, на письмовому столі чорнильниця у вигляді пістолета. Коли натиснути курок, вона відкривається. Добре було б, мати таку чорнильницю! От би хлопці у школі позаздрили.
На стінах кімнати розвішані картини й портрети. Ось Некрасов. На шкільних. вечорах Шурко Великий завжди декламує Некрасова. Вийде на сцену і говорить: «Кому на Русі жити добре». Поема Некрасова». Ніби без нього не знають, що це написав Некрасов. Ох, і задавака ж цей Шурко!
Поряд з портретом Некрасова — картина «Не ждали». Каторжник несподівано повертається додому. Всі приголомшені. Дівчинка, його дочка, здивовано повернула голівку. Вона, мабуть, забула свого батька. От його, Мишків, батько вже не повернеться. Він загинув на царській каторзі, і Мишко його не пам’ятає.
Скільки книг у дядька Семена! В шафі, на шафі, під ліжком, на столі… А почитати нічого не дасть. Ніби Мишко не вміє берегти книг. У нього в Москві своя бібліотека є. Один «Мир приключений» чого вартий!
Дядько Семен продовжував читати, не звертаючи на Мишка жодної уваги. Коли Мишко виходив з кімнати, дядько навіть не глянув на нього.
Яка нудьга! Хоч би обід швидше або варення зварилося! Уже що-що, а пінка напевно йому дістанеться…
Мишко підійшов до вікна. Велика зелена муха з сірими крильцями то затихала, лазячи по шибці, то з гучним дзижчанням билася об неї. Ось що! Треба потренувати свою волю: він буде дивитися на муху і примусить себе не зачіпати її.
Мишко певний час слідкував за мухою. Ото роздзижчалась! Так вона, чого доброго, дідуся розбудить. Ні! Він примусить себе піймати муху, але не вб’є її, а випустить надвір!
Піймати муху на шибці справа простісінька. Раз! — і вона вже у нього в кулаці. Він обережно розтулив кулак і витяг муху за крильце. Вона билась, намагаючись вирватися. Ні, не втечеш!
Мишко відчинив вікно і замислився. Шкода випускати муху. Даремно тільки ловив її. І взагалі мухи розносять заразу… Він роздумував над тим, чи примусити себе випустити муху, чи, навпаки, примусити себе вбити її, як раптом відчув на собі чийсь погляд. Він підвів голову. Проти вікна стояв Генка і посміхався:
— Здоров, Мишко!
— Здрастуй, — насторожено відповів Мишко.
— Багато ти мух сьогодні наловив?
— Скільки треба, стільки й наловив.
— А чому надвір не йдеш?
— Не хочу.
— Брешеш: не пускають.
— Багато ти знаєш! Захочу. — і вийду.
— Ну, то захоч, захоч!
— А я не хочу захотіти.
— Не хочеш! — Генка розсміявся. — Скажи: не можеш.
— Не можу?
— Не можеш!
— Ах, так! — Мишко виліз на підвіконня, зскочив на вулицю і опинився поряд з Генкою. — Що, з’їв?
Але Генка не встиг нічого відповісти. У вікні з’явилася бабуся і крикнула:
— Мишко, зараз же додому!
— Тікаймо! — прошепотів Мишко.
Вони помчали вулицею, шмигнули в прохідний двір, забралися до Ганки в сад і заховалися в курені.
Розділ 5
КУРІНЬ
Генчин курінь зроблений з дощок, гілля і листя між трьома деревами; на висоті півтора-двох сажнів. Знизу він непомітний, але з нього видно весь Ревськ, вокзал, Десну і дорогу, що веде в село Носівку. В ньому прохолодно, пахне сосною, і листя ледве мерехтить під західним промінням липневого сонця.
— Як же ти тепер додому підеш? — запитав Генка. — Адже тобі влетить від бабусі.
— Я додому взагалі не піду, — заявив Мишко.
— Як же це?
— Дуже просто. Для чого мені? Завтра Полевой піде з загоном банду Нікітського ліквідовувати і мене візьме. Треба обов’язково банду ліквідувати.
Генка розреготався:
— Ким же ти будеш у загоні? Відставної кози барабанщиком?
— Смійся, смійся, — незворушно відповів Мишко. — Мене Полевой розвідником бере. На війні всі розвідники — хлопчики. Полевой наказав мені ще підібрати хлопців, але… — він з жалем подивився на Генку, — немає в нас підходящих. — Мишко зітхнув. — Доведеться вже, мабуть, самому…
Генка прохально заглянув йому у вічі.
— Ну, гаразд, — поблажливо промовив Мишко, — принеси мені чого-небудь поїсти, і ми подумаємо. Тільки дивись нікому ні слова, це великий секрет.
— Ура! — закричав Генка. — Дайош розвідку!
— Ну от, — розсердився Мишко, — ти вже горланиш, розголошуєш таємницю! Не візьму я тебе.
— Не буду, не буду! — прошептав Генка, зліз з дерева і зник у саду.
Чекаючи Генку, Мишко простягнувся на дощатому помості куреня, уткнувшись підборіддям в кулаки. Що тепер робити? Не ночувати ж на вулиці… А повертатися соромно. Перед дідусем соромно. Він згадав про кортик… Ще чого доброго, хтось наткнеться на нього. Тоді буде історія!
Мишко крізь листя дивився в сад. У ньому ростуть низькорослі яблуні, гіллясті груші, кущі малини, аґрусу. Чому на різних деревах ростуть різні плоди? Адже все це росте поряд, на одній землі.
На Мишковій руці появилось сонечко, кругленьке, з твердим червоним тільцем і чорною крапкою голови. Мишко обережно зняв його, поклав на долоню і промовив: «Сонечко, сонечко, полети на небо принеси нам хліба», і воно розкрило тоненькі крильця й полетіло.
Дзижчить оса. Вона кружляє над Мишком і, замовкнувши, сідає йому на ногу. Вжалить чи ні? Якщо не ворушитися, то не вжалить. Мишко лежить нерухомо. Оса деякий час лазить по його нозі і, задзижчавши, полетіла.
Непомітний, але величезний живий світ копошиться навколо.
Комашка тягне глицю, а поряд з нею рухається маленька вугласта тінь. Он скаче по траві ковалик на довгих зігнутих, ніби зламаних посередині ніжках. По садовій доріжці якось незграбно, боком скаче горобець. А за ним напівсонними, примруженими, але уважними очима стежить кіт, що дрімає, на східцях альтанки. І вітер, пробігаючи, колише запах трави, аромат квітів, пахощі, яблунь.