— Ні. Приїдеш — відремонтуєш.
— Звичайно, відремонтую. Ти кого з хлопців бачила? Славка бачила?
— Бачила.
— А Шурка Великого?
— Бачила, бачила… Мовчи, кажу тобі!
Ех, жаль, що він у Москву поїде без бинтів!
Ото хлопці позаздрили б! А якщо не знімать бинтів? Так забинтованому і їхати. От чудово! І вмиватися не довелося б…
Мама сиділа біля вікна й щось шила.
Мамо, — запитав Мишко, — довго я ще лежатиму?
Доки не видужаєш.
— Я почуваю себе зовсім добре. Пусти мене надвір.
— Ото ще новина! Лежи й не розмовляй.
«Жаль їй, — похмуро думав Мишко. — Лежи тут! Ось візьму й утечу». Він уявляв собі, як мама увійде в кімнату, а його вже немає. Вона буде плакати, побиватися, але ніщо не допоможе, і вона ніколи вже його не побачить. Мишко, скоса глянув на матір. Вона продовжувала шити, схиливши голову, зрідка відкушуючи нитку.
Важко доведеться їй без нього! Вона залишиться зовсім самотньою. Прийде з роботи додому, а вдома нікого немає. В кімнаті пусто, темно. Весь вечір вона сидітиме й думатиме про Мишка. Жаль її все-таки…
Вона така худенька, мовчазна, з сірими променистими очима, така невтомна і працьовита. Вона пізно приходить з фабрики додому. Готує обід. Прибирає в кімнаті. Пере Мишкові сорочки, штопає панчохи, допомагає йому готувати уроки, а він лінується нарубати дров, піти в чергу за хлібом або розігріти обід.
Люба, хороша матусю! Як часто він завдавав їй прикростей, не слухався, погано поводив себе в школі! Маму викликали туди, і вона вмовляла директора, щоб той простив Мишкові. Скільки він зіпсував речей, порвав книжок, одягу! Все це лягало на худенькі мамині плечі. Вона терпляче працювала, штопала, шила, а він соромився ходити з нею по вулиці, «як маленький». Він ніколи не цілував матір, адже ж це «телячі ніжності». От і сьогодні він вигадував, якого б завдати їй горя, а вона все покинула, цілий тиждень бігала по теплушках, тягала на собі потрібні йому речі і тепер не відходить від його постелі…
Мишко заплющив очі. В кімнаті майже зовсім темно. Тільки маленький куточок, там, де сидить мама, освічений золотистим світлом згасаючого дня. Мама, нахиливши голову, шиє і тихо співає:
І оте протяжне, тужливе, як стогін, «пи-ильн-у-у-й».
Це співає в’язень, молодий, з дуже гарним обличчям. Він тримається руками за грати й дивиться на сяючий і недоступний світ.
Мама все співає й співає. Мишко розплющив очі. Тепер невиразно видно в темноті її бліде обличчя. Пісня змінює пісню, і всі вони тужливі й сумні.. Мишко раптом розплакався. І коли мама нахилилася до нього: «Мишуню, рідний, що з тобою?», він обняв її за шию, притягнув до себе і, уткнувши обличчя в теплу кофту, що мала такий знайомий запах, прошепотів:
— Мамусю, рідна, я так тебе люблю!..
Розділ 8
ВІДВІДУВАЧІ
Мишко швидко видужував. Частину бинтів уже зняли, і лише на голові ще біліла пов’язка. Він ненадовго вставав, сидів на ліжку, і, нарешті, до нього впустили друга-приятеля Генку. Генка ввійшов у кімнату й боязко зупинився в дверях. Мишко не повернув голови, тільки скосив очі й слабким голосом промовив:
— Сідай.
Генка обережно сів на краєчок стільця. Розтуливши, рота, витріщивши очі і марно намагаючись заховати під стілець свої досить-таки брудні ноги, він втупився у Мишка.
Мишко лежав на спині, дивлячись у стелю. На обличчі його було написане страждання. Зрідка він торкався рукою пов’язки на голові — не тому, що голова боліла, а для того, щоб Генка звернув належну увагу на його бинти.
Нарешті Генка набрався хоробрості й спитав:
— Як ти себе почуваєш?
— Добре, — тихо відповів Мишко, але глибоким зітханням показав, що насправді йому дуже недобре, однак він по-геройському зносить ці страшні муки.
Потім Генка спитав:
— Виїжджаєш у Москву?
— Так, — відповів Мишко й знову зітхнув.
— Кажуть, з ешелоном Полевого, — сказав Генка.
— Ну? — Мишко враз піднявся й сів на ліжку. — Звідки ти знаєш?
— Чув.
Вони помовчали, потім Мишко подивився на Генку й спитав:
— Ну, ти як, вирішив?
— Що?
— У Москву поїдеш?
Генка сердито хитнув головою:
— Чого ти питаєш? Адже ж знаєш, що батько не пускає.
— Але ж твоя тітка, Агріппіна Тихонівна, скільки разів тебе кликала. Ось і зараз мамою листа передала. Поїхали, будеш з нами в одному будинку жити.
— Кажу тобі, що батько не пускає. — Генка зітхнув. — І тьотя Нюра також…
— Тьотя Нюра тобі не рідна.
Вона хороша, — хитнув головою Генка.
Агріппіна Тихонівна ще краща.
— Як же я поїду?
— Дуже просто: в ящику під вагоном. Ти туди заховаєшся, а коли од’їдемо від Ревська, вийдеш і поїдеш з нами.
— А якщо батько поведе поїзд?
Вилізеш у Бахмачі, коли паровоз змінять.
А що я в Москві робитиму?
— Що захочеш! Хочеш — учися, хочеш — поступай на завод працювати токарем.
— Як це токарем? Я ж не вмію.
— Токарем не вмієш? Дурниці, навчишся… Ти подумай. Я тобі всерйоз кажу.
— Про розвідників ти теж всерйоз говорив, а мені за м’ясо так влетіло, що я досі пам’ятаю.
— Хіба я винен, що Нікітський напав на Ревськ? Інакше обов’язково пішли б у розвідку. Ми, як приїдемо в Москву, запишемося в добровольці й поїдемо білих бить. Поїдеш?
— Куди? — насторожився Генка.
— Спочатку в Москву, а потім, на фронт — білих бить.
— Якщо білих бить, то, мабуть, можна, — ухиляючись від прямої відповіді, сказав Генка.
Генка пішов. Мишко лежав один і думав про Полевого. Чому він не приходить? Що особливого в цьому кортику? Чомусь на рукоятці бронзова змійки, на клинку значки: вовк, скорпіон і лілія. Що це все означає?
Його роздуми, перервав дядько Семен. Він ввійшов у кімнату, зняв пенсне. Очиці у нього без пенсне маленькі, червоні, ніби злякані. Потім він почепив пенсне на ліс і спитав:
— Як ти себе почуваєш, Михайле?
— Добре. Я вже вставати можу.
— Ні, ні, ти, будь ласка, лежи, — затурбувався дядько Семен, коли Мишко спробував підвестись, — будь ласка; лежи! — Він ніяково постояв, потім пройшовся по кімнаті, знову, зупинився. — Михайле, я хочу. з тобою поговорити, — сказав він.
«Невже про камеру?» подумав Мишко.
— Я сподіваюся, що ти, як досить дорослий чоловік… гм… так би мовити… спроможний мене зрозуміти і зробити з моїх слів корисний висновок.
«Ну, почалось!»
— Так ось, — продовжував дядько Семен, — останній випадок, що мав для тебе такі сумні наслідки, я розглядаю не як вихватку, а як… передчасний вступ у політичну боротьбу.
— Що, що? — Мишко здивовано втупився в дядька Семена.
— Не розумієш? Роз’ясню. На твоїх очах відбувається акт політичної боротьби, а ти, чоловік молодий, ще не сформований, взяв участь у цьому акті. І даремно.
— Як це так? — здивувався Мишко. — Бандити будуть вбивати Полевого, а я повинен мовчати? Так, по-вашому?
— Як благородна людина, ти повинен, звичайно, захищати всякого потерпілого, але це в тому випадку, якщо, припустімо, Полевой іде і на нього напали грабіжники. Тоді — інша справа! Але ж в даному випадку цього немає. Відбувається боротьба між червоними і білими, і ти ще занадто малий, щоб втручатися в політику. Тебе це не стосується.
— Як це не стосується? — захвилювався Мишко. — Я ж за червоних.
— Я не агітую ні за червоних, ні за білих. Але вважаю своїм обов’язком, як родич, застерегти тебе від участі в політиці.
— Виходить, по-вашому, нехай царствують буржуї? — Мишко ліг на спину і натягнув ковдру аж до підборіддя. — Ні! Як хочете, дядьку Семене, а я не погоджуюсь.
— Твоєї згоди, ніхто не питає, — розсердився дядько Семен, — ти слухай, що говорять старші!