Вони постукали. В огорожі зайшовся шаленим гавкотом собака, потім за дверима почувся жіночий голос:
— Чого тра?
— Тітонько, — тоненьким голоском пропищав Генка, — водички попить.
Собака за огорожею заметався на цепу і загавкав ще дужче.
Стукнув засув, і двері відчинилися. Через тісні сіни хлопці ввійшли, в низьку простору хату.
Хтось заворушився на печі, і чоловічий старечий, кашляючий голос запитав:
— Мотре, кого впустила?
— Синочків, — відповіла жінка, позіхаючи і чухаючи бік. — Водички просять. По гриби надісь ходили? — спитала вона хлопців.
— Еге ж.
— А куди йдете?
— У Низківку.
— Далекувато, — промовила жінка. — Куди ж ви це проти ночі?
— Та бачите, тітонько, — вхопився за це зауваження Генка, — я ж і кажу. Може, дозволите заночувати?
— А чого ж не дозволити! Місця не шкода. Куди ж ви вночі під дощем підете? Бачите, як періщить, — говорила жінка, стягуючи з печі і стелячи на підлозі кожух, — та й лихі люди теперечки вештаються, а то ще й під поїзд попадете. Ось, лягайте. До ранку задрімаєте, а там і дійти недовго.
Вона накинула клямку, погасила скалку і, крекчучи, полізла на піч. Хлопці вляглися на кожусі і швидко заснули.
Розділ 13
БАНДИТИ
І приснилася Мишкові якась плутанина. Жеребчик вороний з коротким хвостом, ніби віялом. Він пустотливо грається, закидаючи задні ноги, мчить по полю біля підніжжя стрімкої скелі. Всі сміються: Полевой, дідусь, Славик, Нікітський… Сміються. над ним, над Мишком. А жеребчик то зупиниться, нагне голову, капризно махає нею, то брикне ногами й знову мчить по полю.
Раптом… це не жеребчик, а кінь, величезний вороний кінь. Він з розгону кидається на скелю, на зовсім стрімку скелю, і видирається по ній…
Він видирається по ній, як величезна чорна муха. А Нікітський стукає по дереву рукояткою нагайки: «Тримай коня, тримай коня!»
Кінь піднімається повільніше й повільніше. «Тримай коня, тримай коня!» кричить Нікітський. Раптом кінь відривається від скелі, з страшенним гуркотом летить у прірву…
Гуркіт обірвався біля Мишкових ніг: відро ще раз дзвякнуло і затихло.
— Тримай коня! — знову крикнув хтось з хати надвір і вилаявся: — А, чорти, поставили відро тут!..
Чиркнув сірник. Тьмяна скалка освітила високого чоловіка в бурці. Надворі іржали коні і заливався несамовитим гавканням пес.
— Це хто? — спитав чоловік у бурці, показуючи нагайкою на хлопців, що лежали в кутку.
— Хлопчаки з станції, за грибами ходили, — похмуро відповів господар. Він стояв напівроздягнений, з скалкою в руках; розкуйовджена його борода тінню скакала по стіні. — Та вони сплять, чого ви турбуєтесь!
— Поговори… — крикнув на нього чоловік у бурці. Він підійшов до хлопців і нагнувся, вдивляючись у них.
І в той момент, коли пригадуючись сплячим, Мишко прикрив очі, над ним мелькнув колючий погляд з-під чорного чуба і папаха… Нікітський!
Нікітський підійшов до обхідника:
— Паровоз на Низківку пройшов?
— Пройшов, — похмуро промовив старий.
— Ти що ж, старий чорт, хитрувать? — Нікітський схопив його за сорочку на грудях, скрутив її в кулаці, притягнув до себе, і голова старого відкинулась назад.
— Гріха, — прохрипів старий, — гріха на душу не прийму…
— Не приймеш? — Нікітський, не випускаючи обхідника, вдарив його по обличчю рукояткою нагайки. — Не приймеш? Через годину повинен поїзд пройти, а ти в монахи записався? — Він ще раз ударив його.
Старий упав. Нікітський вибіг надвір.
Деякий час там чулися голоси, тупіт коней, і все затихло. Тільки пес продовжував гавкати і рватися на цепу.
Через годину повинен пройти поїзд! З Низківки! Паровоз туди вже вийшов… Можливо, їхній ешелон? І раптом страшна догадка промайнула в Мишковій голові: вони хотять напасти на ешелон!.. Мишко схопився. Що ж робити? Як попередити? За годину вони не добіжать до Низківки…
На підлозі стогнав обхідник. Біля нього, охаючи і голосячи, поралася жінка.
Мишко розштовхав Генку:
— Вставай! Чуєш, Генко, вставай!
— Чого, чого тобі? — бурмотів спросоння Генка.
Мишко тягнув його. Генка брикався, намагався знову лягти на кожух.
— Вставай, — шепотів Мишко, — вставай! — Він тряс Генку: — Вставай! Тут Нікітський… Вони хочуть на ешелон напасти…
Хлопці тихенько вибралися з сторожки.
Дощ ущух. Від землі тягло вологою. З стріхи рівномірно падали краплі. Повновидий місяць освічував краєчки рідіючих хмар, залізничне полотно, блискучі рейки. Пес у дворі не гавкав і не гримав цепом, а вив моторошно і тужливо.
Хлопці, пройняті жахом, кинулись бігти. Вони бігли стежкою, що вела вздовж насипу, і зупинилися, побачивши на коліях темні постаті людей. Почувся брязкіт заліза — бандити розбирали колію.
Це було найвище місце насипу перед маленьким містком, перекинутим через глибокий яр. До яру спускався гайок. Хлопці почули в ньому іржання коней, шарудіння, хрускіт гілок, приглушені голоси. Тихенько спустилися вони з насипу, обігнули гайок і знов помчали щодуху.
Холодний світанок все ясніше і ясніше окреслював контури предметів, розсовував далі. Ось уже видно на станції вогні. Хлопці бігли на всю силу, не відчуваючи гострого каміння, не чуючи шуму вітру. Раптом почувся віддалений протяжний гудок паровоза. Вони на мить зупинилися і знову помчали вперед. Вони нічого не бачили, крім зігнутих залізних поручнів паровоза, оповитих клубами білої пари. Поручні ці все збільшувались, стали зовсім величезними і заслонили собою паровоз. Мишко хотів ухопитися за них, як раптом чиясь сильна рука зупинила його… Перед хлопцями стояв Полевой.
— Ну, — суворо спитав Полевой, — де шлялися?
— Сергію Івановичу… — Мишко важко дихав, — там Нікітський…
— Де? — швидко спитав Полевой.
— Та… у будці обхідника… вони в яру зараз…
— В яру? — перепитав Полевой.
— Так.
— Он як… — Полевой на мить задумався. — А ми їх тут чекали… Ну добре, розвідники! А тепер марш у вагон! І дивіться: більше з вагона не вилазить, а то під замок посаджу…
Розділ 14
ПРОЩАННЯ
Бій продовжувався недовго. Бандити втекли, залишивши вбитих. Одинокі коні металися по полю. Червоноармійці ловили їх, знімали сідла і по містках заганяли у вагони. Бійці швидко налагодили колію, і поїзд вирушив далі.
У Бахмачі класний вагон відчепили від ешелону для дальшої відправки в Москву. А ешелон сьогодні повинен був іти на фронт.
Перед відходом ешелону Полевой покликав Мишка. Вони сіли в тіні пакгаузу: Мишко — на землі, Полевой — на порожньому ящику. Вони сиділи мовчки. Кожний думав про своє, а можливо, вони думали про одне і те саме. Потім Полевой підвів голову, посміхнувся до Мишка і промовив:
— Ну, Михайле Григоровичу, що скажеш на прощання?
Мишко нічого не відповідав, тільки ховав очі.
— Так, — сказав Полевой, — прийшла пора розставатися нам, Мишко. Не знаю, побачимось ми чи ні, так ось, дивись…
Він витяг кортик і тримав його на лівій долоні. Кортик був все такий самий, з побурілою рукояткою і бронзовою змійкою.
Продовжуючи тримати кортик у лівій руці, Полевой правою повернув рукоятку в той бік, куди дивилася голова змії. Рукоятка поверталася по спіралі зміїного тіла і викрутилася зовсім.
Полевой відділив від рукоятки змійку і витяг стержень. Він являв собою згорнуту в трубку тоненьку металеву пластинку, поцятковану незрозумілими — значками: крапками, рисочками, кружечками.
— Знаєш, що це таке? — запитав Полевой.
— Шифр, — невпевнено промовив Мишко і запитливо подивився на Полевого.
— Правильно, — підтвердив Полевой, — шифр. Тільки ключ від цього шифра в піхвах, а піхви в Нікітського. Зрозумів тепер, для чого йому потрібний кортик?
Мишко стверджуюче кивнув головою. Полевой вставив на місце пластинку, закрутив рукоятку і сказав:
— Людину із-за цього кортика вбили, виходить, і таємниця в ньому якась є. Думав я відкрити цю таємницю, та час не той… — він зітхнув. — І тягати його з собою більше не можна. Ніхто своєї долі не знає, тим більше — війна… Так ось, бери… — Він простягнув Мишкові кортик. — Бери, — повторив Полевой. — Повернуся з фронту, займуся цим кортиком, а не повернусь… — Він підвів голову, лукаво підморгнув Мишкові: — Не вернусь — значить, ось пам’ять про мене залишиться.