— Кортик! — промовив раптом білогвардієць різким, глухим голосом. — Кортик! — повторив він, і очі його, втуплені в Полевого, округлились.
Полевой мовчав. Він важко дихав і повільно поводив плечима. Білогвардієць ступив до нього, підняв нагайку і навідліг ударив Полевого по обличчю. Мишко здригнувся і заплющив очі.
— Забув Нікітського? Я тобі нагадаю! — крикнув білогвардієць.
Так ось він який, Нікітський! Ось від кого ховав кортик Полевой!
— Слухай, Полевой, — несподівано спокійно сказав Нікітський, — нікуди ти не дінешся. Віддай кортик і забирайся на всі чотири сторони. Не віддаси — повішу!
Полевой мовчав.
— Добре, — промовив Нікітський. — Значить, так? — Він кивнув двом бандитам.
Ті ввійшли в кімнату Полевого. Мишко пізнав їх: це були дроворуби, яких він бачив уранці. Вони все перевертали, кидали на підлогу, прикладами розбили дверці шафи, ножами протикали подушки, вигребали попіл з груб, відривали плінтуси. Зараз вони ввійдуть у Мишкову кімнату.
Подолавши заціпеніння, Мишко вибрався з своєї схованки і проскочив у залу.
Уже був вечір. У темноті на потертому плюші дивана, під валком, Мишко нащупав холодну сталь кортика. Він витяг його звідти і заховав у рукав. Кінець рукава разом з рукояткою кортика він затиснув у кулаці…
Обшук тривав. Полевой все стояв, нахилившись уперед, з викрученими назад руками. Раптом з вулиці донісся кінський тупіт. На ґанку почулись чиїсь швидкі кроки. В кімнату ввійшов ще один білогвардієць. Він підійшов до Нікітського і щось тихо сказав йому. Нікітський одну мить стояв нерухомо, потім, махнувши нагайкою, крикнув:
— По конях!
Полевого потягли до сіней. Звідти був вихід і на вулицю і у двір. І ось коли Полевой переступав поріг, Мишко намацав його руку і розтулив кулак.
Рукоятка торкнулася долоні Полевого. Він притягнув кортик до себе і, зробивши вже в сінях крок вперед, раптом замахнувся рукою і вдарив кортиком переднього конвоїра в шию. Мишко кинувся під ноги другому, він упав на Мишка, і Полевой плигнув з сіней у темну ніч двору.
Але Мишко не бачив, утік Полевой чи ні. Страшенний удар рукояткою нагана обрушився на нього, і він мішком упав у куток, під брезентовий дощовик, що висів на вішалці.
Розділ 7
МАМА
Мишко лежав на ліжку забинтований, тихий, прислухаючись до віддалених звуків вулиці, які долинали в кімнату крізь тюльові занавіски, що ледве колихались.
Ідуть люди. Чути їхні кроки по дерев'яному тротуару і дзвінку українську мову…
Скрипить віз…
Хлопчик котить колесо, підганяючи його паличкою. Колесо котиться тихо, постукує тільки на стику…
Все це Мишко чув крізь якийсь туман, і ці звуки змішувалися з короткими снами, що швидко забувалися. Полевой… Білогвардійці… Нічна темрява, що сховала Полевого… Нікітський… Кортик… Кров на обличчі Полевого і на його, Мишковому, обличчі. Тепла, липка кров…
Дідусь розповів йому, як все це сталося. Загін залізничників оточив селище, і не всім бандитам пощастило втекти на своїх прудких конях. Але Нікітський утік. Під час перестрілки Полевого поранено. Він тепер лежить у залізничній лікарні.
Дідусь поплескав Мишка по голові й сказав:
— Ех ти, герой!
А який він герой? От якби він перестріляв бандитів і Нікітського взяв у полон, тоді інша справа.
Цікаво, як зустріне його Полевой. Мабуть, плесне по плечу й скаже: «Ну, Михайле Григоровичу, як справи?»
Можливо, він подарує йому револьвер з портупеєю, і вони вдвох підуть по вулиці, озброєні й забинтовані, як справжні солдати… Нехай хлопці подивляться! Тепер він і Півня не злякається.
У кімнату ввійшла мама. Вона недавно приїхала з Москви, викликана телеграмою. Вона поправила постіль, прибрала з стола тарілку, хліб, змела крихти.
— Мамо, — спитав Мишко, — кіно в нашому будинку працює?
— Працює.
— Яка картина йде?
— Не пам'ятаю. Лежи спокійно.
— Я лежу спокійно. Дзвінок у нас відремонтували?
— Ні. Приїдеш — відремонтуєш.
— Звичайно, відремонтую. Ти кого з хлопців бачила? Славка бачила?
— Бачила.
— А Шурка Великого?
— Бачила, бачила… Мовчи, кажу тобі!
Ех, жаль, що він у Москву поїде без бинтів!
Ото хлопці позаздрили б! А якщо не знімать бинтів? Так забинтованому і їхати. От чудово! І вмиватися не довелося б…
Мама сиділа біля вікна й щось шила.
Мамо, — запитав Мишко, — довго я ще лежатиму?