ДЕРЖАВНЕ ЛІТЕРАТУРНЕ ВИДАВНИЦТВО
1936
КОС ЧАГИЛ НА ЕМБІ
Редактор М. Тардов
Художник Д. Дубинський
Техкерівник А. Квінт
Коректор В. Вороніна
Вступ
Фантаст і витівник де-Куінсі, якого знають більше за його «Записки опіомана», написав колись прекрасний портрет, маленьку поему в прозі про англійську поштову карету «мейл коуч»*. У «Посмертних паперах Піквікського клубу» Діккенс розповідає сон ще старішої карети, перекладної — «стейдж коуч».
Мабуть, сучасні їм люди з деяким подивом читали нариси про такі знайомі, буденні речі, мабуть, їм здавалося, що автори нарису просто чіплялися до тієї карети, аби розповісти цікаву сторійку про людей, і лише тепер, коли отих карет давно немає, стає ясно, що де-Куінсі і Діккенс, і Доде були не просто чудермайстри, а люди, що вміли бачити незвичайне у повсякденності.
Та в ті часи все сунуло поволеньки. Карети не тільки помалу їздили, а й помалу виїздили з життя.
Ми так звикли до швидкого життя, що подекуди не управлялись добре придивитися до чогось, аж це щось уже зникає з кону. Ми не встигли опам'ятатись, як Моссельпром з «сільської» промисловості зробився кондитерським трестом, а далі розтав, як цукерок, полишивши на своєму місці Росконд.
Усе це мовиться до того, щоб розповісти про автомобільну дорогу з Астрахані до Гур'єва*. Вона постала перед нашими очима і перестане існувати найближчим часом. У тисяча вісімсот тридцятому році історик та есеіст Томас Бебінгтон Маколей* пророкував, сам дивуючись із власної сміливості:
«Коли б ми наважились пророкувати, що в 1930 році населення числом у 50 мільйонів, краще одягнене, нагодоване, у кращих квартирах, ніж англійці нашого часу, розташується на цих островах, що Суссекс і Гантінгдоншир будуть багатіші, ніж найбагатші частини Вест Рідінґа* тепер, що схили горяні Бен Невіса і Гелвелліна* будуть оброблятися краще, ніж цвітники, що машини, сконструйовані на принципах, тепер ще незнаних, будуть у що-кожному домі, що не буде інших дорог, окроме залізниць, що подорожувати морем будуть тільки на пароплавах, що наш державний борг, який здається нам колосальним, наші праправнуки матимуть за дрібницю, яку легко сплатити за один-два роки, — то багато хто взяв би нас за божевільних. Ми не беремося пророкувати, але...»
Так писав Маколей сто п'ять років тому. Старий віг* де в чому помилився. Населення Англії живе зовсім неважно, горяні схили Бен Невіса, Гелвелліна та інших шотландських верховин замість укритися цвітниками зробилися пущею, там тепер глухі ліси, лорди повернули їх на мисливські угіддя, вигонили, звели зі світу селян, де-не-де пасуться отари овець, але живуть тільки сторожі та лісники і замість пшениці розводять тетеревів.
Не міг він передбачити й того, що затоптані, заквашені грязюкою площадки заводів укриються квітами не в його Англії, а в геть іншій країні, де тепер живе «краще нагодоване, краще одягнене населення, в кращих квартирах», якому питання про старий державний борг капіталістам уявляється в зовсім іншому вигляді, ніж лордові Маколеєві.
Він також помилився щодо залізниць. Їздять ще на автомобілях, та не скрізь однаково. Москвичам, ленінградцям, харківцям, киянам, що тепер їздять за сотні верст гладким гудроном, не легко уявити собі автомобільні шляхи у Східному Прикаспії. Та все ж таки старий ліберал багато в чому показався пророком. Ми ж не беремось пророкувати. За п'ятнадцять років ми вийшли вперед на ціле століття, ще є в нас закутки, які, опізнившися, на наших очах ще швидше доганяють це століття, отже всякий пророк рискує помилитися більше, ніж Маколей.
Більшовики протягли через пустиню Турксиб*, сполучили Середню Азію з Північним Сибіром. Але Середня Азія ще не всюди сполучена з Середньою Азією. Іще багато є пустинь безкраїх, як Сахара. Від дельти Аму-Дар'ї до станції «Аральське Море» взимку треба їхати на верблюдах сорок день і сорок ночей. Зі Східного Казакстана до Західного покищо треба їхати через Пензу, або, простіше, через Москву.
Оця сама їзда в пустині, якої скоро не буде, бо вже будують залізниці, варта того, щоб її згадати, от як англійська поштова карета Діккенса і де-Куінсі. Газети «Правда» та «Известия» приходять на Ембу на дванадцятий день. Коли б не радіо — то що мав би робити редактор районної газети?