Інженер Сисой боязко поглянув на присутніх, промугикав щось про потребу про щось думати і налагодивсь тікати. Лаврентьєв швидко закручував штуцерну засувку, регулюючи тиснення.
— Так! — сказав він і повернувся до Сисоя. Той, про всякий випадок, роззявив рота і спустив нижню губу, ніби готуючись почути над вухом постріл.
— Эх, жизнь! Как в сказке! — весело мовив Лаврентьєв і з силою ткнув його під ребро.
Перша нафта на Кос Чагилі була останнім Костиним тріумфом у період його роботи на транспорті. У кінці його транспортної кар'єри відограла фатальну роль та сама теза: «нема такого місця, де Костя не проїде!»
Це трапилося так. У бездоріжжя того ж самого року, коли забив перший фонтан на Кос Чггилі, Костя вертався вночі із своїм заступником до Гур'єва. Була ніч, як колись під час поїздки по хліб, тільки на цей раз лампки ліхтарів перегоріли вже перед самим Гур'євим.
Усна традиція передає, що — проклятий спадок царизму — в цей день було випито. Правда це, чи ні, але машина зав'язла в багні. Заступник вийшов з кабінки оглянути дорогу і зауважив, що машина стояла просто перед невисоким самановим парканом. Не можна було просунути її вперед ні на крок.
— Ну тут, Костя, і тобі слабо проїхати, — сказав заступник. — Паркан — давай назад!
— Чепуха! — сказав Костя, але теж виліз із кабінки. Обдивившися загорожу, він знову сів до стерна.
—Заводь!
Заступник накрутив машину і ускочив у кабінку. Машина, сопучи й буксуючи, почала задкувати.
— Так, — задоволено повторив заступник. — Тут тобі, Костя, слабо.
— Чепуха! — грізно мугикнув Костя, але все ж таки подавав машину назад.
Раптом він загальмував, переключив швидкість і з розгону рушив уперед. Задзвеніли шибки ліхтарів, затріщав весь корпус, і машина пройшла крізь стінку. Радіатор сплющився як тісто, крила попереломлювались, але Костя підкрутив щось у моторі і весело приїхав у гараж.
Це була, легко догадатись, його остання поїздка як завідувача транспортом. Півтора роки тяглася справа про проїзд через саманову стінку. Костю перевели з Гур'єва в Доссор.
IX. Уральське козацтво. Країна лотоса. Ікони, що псуються від чужих поклонів. Ріка без льодоламу. Автомобільні окуляри. Ходження по сухих хвилях. Старий город уночі. Таємничий плуг. Таємнича борона. Плонщики верблюдів. Переліт через століття.
Старий Гур'єв, чорніючи, вмирав. Виріс великий білий город на зауральній стороні, з віконець старого Гур'єва здавалося, що, з кожним днем прибуваючи, отойбіч осідав великий табун білих мартинів, доки весь зауральний берег укрився прилітним пташшям.
Старий Гур'єв, чорніючи, вмирав. У 1640 році він уперше позначився, як місто. Гур'єв-городок заснували самовольні астраханські рибалки, на легких посудах дійшовши Каспієм до гирла Урала. Попереду вони давали данину ногайцям сарайчиківської орди*. Потому їх сплюндрувало уральське козацтво і тієї пори все било чолом російським царям, силкуючись вимантачити у рибалок Гур'єв-городок, аж кінець-кінцем Катерина друга закріпила за уральським козацтвом город, ріку Урал і право перехоплювати всю рибу, що йде до Урала, учугом*.
Два століття уральське козацтво жирувало не працюючи, винищуючи рибу, примушуючи вимирати киргиз-казаків, що кочували в зауральному степу.
«Воровським способом», оманою, чоломбитними до царів вони одсунули кочовників від солодкої води Урала, захопили всі сіножаті на зауральній стороні, не давали їм навіть брати сіль з солоних озер, по той бік, у сорока кілометрах від Урала. Киргиз-казаки голодували, ще й зараз у степу стоїть дерев'яна вежа, що відрізала їх від води, риби, сіна й солі. Зате ж уральські козаки жили, немов у країні лотоса. Той лотос був – короп'яча голова. Хто з'їдав короп'ячу голову, той навіки зоставався в Гур'єві, не мав сили звідти виїхати, така вона жирна й смачна. Тіло коропа викидалося назад у ріку.
Уральські козаки жили багато й чисто. Це була каста привілейованих куркулів, майже поміщиків. Козацький письменник Желєзнов* писав, що всю кров свою він готовій виточити за уральске казацтво, а киргизи можуть подихати, коли хочуть. Як усі мешканці пустині, козаки давали напиться й поїсти подорожньому, але хазяйка викидала ковша, з якого пив чужак, а хазяїн не дозволяв подорожньому хреститися на свої ікони.
Тепер навколо чорного міста ростуть присілки вільних рибалок. Колишні кочовники киргиз-казаки тепер мають золотодонний Яїк і запливають далеко вглиб моря, куди не наважувалась ледача куркульня, якій зручніше було винищувати рибу в гирлі.