Перейшовши за два кілометри степовим шляхом, ми прийшли до кибитки Бесангалея. Його не було дома, він усе ж таки вирішив перед нашим приходом ще раз збігати на бурову. Молода жінка, гарненька як дівча, соромилась нас, качок не брала, але і в кибитку не пускала. Нарешті ми сіли просто на пісок перед кибиткою і почали скубти дичину. Вона довго й недовірливо дивилася на наші руки, нарешті втямила, що пух утече з вітром, пурхнула в кибитку, винесла наволочку, але пір'я все ж таки розліталося, вона завела нас у кибитку.
Тут з'ясувалося, що вона не вміє скубти птицю, вона забирала одразу багато пір'я і силкувалась його одірвати. Справа посувалась поволі, нарешті з'явився сам Бесангалей.
Великим правим оком він суворо глянув на жінку, забрав у неї качку і почав швидко й зручно скубти її. Та маленьке ліве око невідступно, здавалося нам, дивилося на нас, на ноги, незграбно випростані на килимі, і от це саме ліве око лукаво підморгнуло нам. Так почалася розмова.
— Скажи, Бесангалей, скільки в тебе жінок? У тебе одна жінка чи дві? Чом не взяв другу жінку?
Бесангалей здивувався і навіть нібито образився. Яка отака, мовляв, друга жінка? Але ми не відступались і хтось спосеред нас навіть согрішив трохи, став доводити, що дві жінки це дуже добре, у два рази краще, ніж одна жінка.
Бесангалей дещо заспокоївся, він швидко скуб качку, жінка збирала пух у наволочку.
— Нащо мені друга жінка? — сказав він. — Кожну жінку годувати треба. Кожна жінка хоче їсти. А яка користь?! Правда, раніше бувало: багатий князь, бай, мав одну, дві, три, чотири жінки. І на кожну жінку ставив одну кибитку.
Тут, скажемо, у нього одна кибитка і в ній одна жінка. От там, де шістнадцята бурова, у нього друга кибитка, з другою жінкою. Ще далі, от як до присілка, ще одна кибитка, ще одна жінка. Ще далі, за три кілометри, знов кибитка, знов жінка.
І в кожної жінки свої вівці, свої корови, свої верблюди. Одна жінка корів доїть, друга жінка чубат квасить, третя жінка кошму валяє, четверта жінка із ним на кошмі лежить — от як!
А мені навіщо? У мене дітей багато, молока мало. На одну сім'ю якраз вистачає.
Бесангалей покінчив з качками, зняв ножа, одрізав голови, задки і ноги. Потому він узяв птицю за крильця і почав смалити над вогнем, що тлівся в купі кізяка.
Піднявся край кошемної запони, і, зігнувшись, увійшли машиністи Кулбаєв та Кинджагалиєв, закликані на сьогодні до Бесангалея. З Кулбаєвим нас познайомили ще вдень, це був кваліфікований механік, він навіть учився в Ленінграді на курсах для машиністів.
Але ніхто з нас не впізнав Кинджагалиєва, хоч ми уже бачили його вдень, він стояв коло дизеля поруч із Кулбаєвим. Тоді він був у чорній, прихлопнутій на козирок засмальцьованій кепці і як викапаний був схожий на руського робітника з плакату Осоавіахема.
Тепер він був у високому малахаєві*, вуха малахая спускалися обаполи монгольського тепер обличчя, і чорні, обвислі вуси ураз нагадали малюнок на китайській ширмі.
Гості скинули чоботи і полізли, як годиться, вглиб кибитки. Хазяїн сидів іскраю, поки він не встане, гостям не закон виходити з кибитки. За гостями боязко втиснулись діти: старша дочка, дівчина років сімнадцяти, ще одна дочка, молодша, і двоє хлоп'ят.
Ми з деяким подивом глянули на старшу дочку, вона була, здавалося, ледве молодша від жінки Бесангалея. Велике праве око Бесангалея, суворе і офіціальне, дивилося на нас, нам довелося потупити очі. Тоді лукаве ліве око весело підморгнуло.
— Це дочка від першої жінки, — пояснив Бесангалей. — Вона вмерла давно, і я взяв другу жінку. Вона ще зовсім молода, бачите, вона не уміє скубти качок.
Проте вона вміла поводитись, як хазяйка. Вона сиділа з лівого краю, біля вогню, наготувала казан, налила води в чайник і почала накривати на стіл. Тут ми й переконалися, що «стіл» походить від слова «стелити». Стіл — це була квадратна скатертина, її постелено між нами і вогнем, на стіл поставлено маленькі чашки і в них наллято чай. М'ясо «беш бармак» буде подано пізніше.
Так пояснив Кинджагалиєв. Він сам народився в кибитці, недалеко Уіла. Батька в нього не було, він працював за наймита «джайлши» у бая. Косив сіно, пас худобу. Коли вмерла і мати його, він одразу пішов від бая і пішки прийшов на Ракушу. Поставили його на чорнороба, потім підвищили на банщика. Він і зараз був би банщиком, щоб не революція і не машиніст Забельцев. Забельцев поставив його робітником по монтажу машин, потім підручним слюсаря, навчив його, і тепер Кинджагалиєв — слюсар по монтажу.
Бесангалей якось вийшов, і ми скористалися з цього, щоб розпитатися про нього у Кинджагалиєва. Бесангалей із чорноробів став бурильником вищої категорії. Він може заступати майстра. Ми поцікавились, чи бував Бесангалей при аваріях, при викидах газу.