Коли зброю винесено з кибитки, увішли адайці і, зачепивши бандитів за шиї арканами, виволікли в степ. Волікли, аж доки ті не задушилися. Так загинув отаман Митрясов.
Саликов скінчив і повернувся до хлопчика, килима і книги. Ми пішли до готелю. На місці ґрунтової стежки, що була перед нашою поїздкою, лежав тепер асфальтовий тротуар аж до самого Урала. Доми, свіжовибілені під перше травня, по пояс сховалися в зелених садках, молоді тополі, акації, оливи, ще зеленіші від злегка солоного ґрунту, тихенько тремтіли під весняним вітром, хлопці й дівчата в білих убраннях ішли садами до театру, моторна шхуна пливла вгору, проти води. Дві її мачти, з червоними прапорами, поволі зайшли за великий будинок тресту. Над дахом будинку, на самім вершечку моделі бурової вишки звили гніздо два підсокілки і от, кружляючи навколо нього в прозорому небі, вони ловили жуків, що вилетіли в вечірню подорож.
У домі культури ішла п'єса Островського, поставлена аматорським гуртком, зала була повна. Вона буває порожня, коли грає заїжджа русько-українська трупа, древні халтурники й халтурниці, які існують тут на тій підставі, що, мовляв, порядний колектив у пустиню не поїде.
Нагорі була репетиція струнного оркестру, а поруч відбувався шаховий турнір. Музиканти грали добре, а шахматисти погано; на дошці чудо змінялося на чудо, немов у старовинній феєричній кінокартині: партнери підставляли один одному фігури, народжувались нові ферзі і гинули від хитроумного хода конем, нарешті хтось схотів узяти хід назад на тій підставі, що його ферзя не попередили про удар.
Внизу в великій світлій кімнаті у два ряди стояли дитячі ліжка, і широколиця жінка розважала, годувала, укладала дітей, що їх батьки прийшли на спектакль.
Почався антракт, струнний оркестр заграв у фойє фокстрот, і раптом в усіх коридорах, біля вішалки, біля виходу все ударилося в танець.
На вулиці зовсім стемніло. Зілля стало синяве від електричного світла, вітер ущухав, і з висоти театра колосальним голосом заспівав московський баритон.
XXIII. Справжній дощ. Як пахне молодий столяр. Грізні ознаки. Небезпечна дамба. Прибуття аварійної машини. Перша справжня дівчина. Бабусині зусилля. Пригода з трубами. Геолог і геодезист. Народ, що працює в степу. Розвідувальні станочки. Багато справжніх дівчат. Чому падають зорі? Пісня Достлегена.
Нарешті вночі перейшов справжній дощ, перший і, мабуть, останній у тисяча дев'ятсот тридцять п'ятому році. То добрий був дощ, на ранок небо не зовсім заспокоїлося, хмари заходили одна за одну, немов пелюстки величезної вогкувато-білої рози; здавалося, варт її злегка струсонути, щоб ізнову посипалась рясно роса; засмагле, відмите від куряви лице землі знов і знов, крізь сонце, укривалося віспою весняного дощу.
Лох ніжно пахнув, тонкіше і привабніше, ніж крикливо надушена біла акація, клени й тополі пахли як молодий столяр, що несе банку з щойно звареним каруком*; все це було прекрасно, але не можна було їхати в степ до розвідувальних партій, доводилося чекати, поки підсохне дорога.
Рискнули виїхати після обіду. Уже по степовій дорозі на Сокол почали з'являтися перші грізні ознаки бездоріжжя. У низинах землю розворотило колесами, як плугом, на цілі кілометри понад дорогою стояли брили землі, вивернутої наспід. Вода з калюж оприскувала переднє скло і кожен раз доводилося вилазити, щоб витирати з нього брудні патьоки.
Надвечір машина зав'язла на дамбі біля Карабатана. Поруч із дамбою був гладкий високий сор, шофер Костя не рискнув їхати ним і загинув на дамбі. Дамба була твердіша, ніж сор, але глибокі коломиї не дозволяли розігнати машину, коломиї чимдалі більшали, і нарешті півторатонка стала. Бабуся, що сиділа в кузові, залишилась ночувати на своїх клунках, а ми з Костею побрели через воду спати на станцію Карабатан.
До станції сунули вогні: ревучи на першій скорості в болоті, підійшла машина. Кузов був напівзакритий полотном серед дощок, лопат, воротків сиділо троє хлопців — це була аварійна машина Нафтопроводу.
З кабінки вийшла висока, красива дівчина-шофер. Вона була боса, низ чорної спідниці розірваний, рукава на сильних руках засукані. Видно було, що вона теж сиділа з машиною в грязюці. Почувши, що ми зав'язли на середині дамби, вона змахнула рукою — тут треба каната з півкілометра удовжки, а інакше не витягнеш, тільки посадиш і свою!
Костя з тим погодився. Нам доводилося ночувати, за ніч могло добре підсохнути. Та все ж ми з Костею пішли подивитися, як вона проїде сором, єхидно сподіваючись, що вона теж зав'язне десь недалеко від нас у самій середині сора.