На четвертий день зробили сто двадцять кілометрів. Путь ішла через море льодом; тут проходив зимовий тракт верблюдів.
Вузенька, жовта смуга, що більше скидалася на стежку пішоходів, простяглась від горизонту до горизонту, один по одному ступали верблюди, кожен волік санки, полозки їх були не ширші від дитячих ґринджол, вага, старанно і достеменно розподілена обабіч санок, нависала над самим снігом. У хвості валки ішли коні, кажуть, що верблюд нізащо не дасть коняці випередити себе. Один з верблюдів плакав ревно, жаліючись на далеку путь і суху харч, казак ізліз з саней, повів верблюда за паличку в носі і плач одразу замовк.
У півкілометрі від передньої машини стежку верблюдів перетинала синяво-зелена пряма лінія, вона заходила вглиб моря, там ламалася круто і зникала в снігах.
Це була розколина в льоду. Кабір зменшив ходи. Тріангулятори вилізли, виліз і шофер Кабір. Він оглянув розколину: уподовж стежки верблюдів її розмололи автомобільні колеса, окрайки надламані, хтось тут провалювався. У розламанім місці синілася вода, поруч по всій довжині розколини вона зашерхла тонким льодом.
— Давай сідай, давай сідай! — гукнув Кабір і повів машину понад розколиною, шукаючи переправи.
Уранці на п'ятий день путь мала скінчитися. Зоставалося ще із п'ятдесят кілометрів, коли з берега посунула величезна чорна хмара. Кінці її витяглися, плазуючи праворуч і ліворуч. Машини швидко ішли рівним льодом, а хмара все, не збільшуючись і не зменшуючись, стояла над береговою стороною.
— Либонь буде сніг, Олексію Сергійовичу! — І Олексій Сергійович зап'явся з головою і вусами у довгий кожух.
Кабір гонив машину у повний хід, зоставалося вже небагато. Машини з фрикційними муфтами відставали, на них, як труби на крейсерах, манячили королі.
Нарешті край хмари, випроставшись довгим чорним язиком, обійшов машину ззаду. Щось незвичайне було в кольорі цієї хмари, вона була не стемнасиня, як грозова туча, а ледь фіолетова, майже зовсім чорна, ніби розмазана китайська туш.
Машина ступила на землю, зійшла в корито ріки, знову вийшла з корита, колеса засичали в багні. Обіруч з'явилися чорні саманні хатки, далі дерев'яні, теж чорні, грязюка ставала чимраз глибша й чорніша.
Спід машини розліталися чорні горобці. Узустріч ішли чорні верблюди. Із пічних бовдурів клуботав рясний чорний дим — це на сковородах горіла у вогнищах нафта, це вона зачорнила хати, горобців, верблюдів, це набряклі кипоттю пари чорною хмарою заступили небо над Гур'євом.
II. Кінець Европи. Королі в Венеції. Коло в грязюці. Мертвий осетер. Чорний і білий город. Пральня в будинкові відпочинку. Їдальня зі стоянами. Кучерявий, знявши пенсне, стає на двадцять років старіший.
Гур'єв — місто колишнього уральського козацтва — стоїть на правому березі Урала в тридцятьох кілометрах від Каспія. Це крайній східний пункт Европи, адже за Уралом починається Азія, прикро за мостом, на «зауральній» бухарській стороні. Варт було оглянутись, кинути останній прощальний погляд на Европу.
Машини увійшли в центр «європейського» міста. Тут болото було ще глибше й чорніше. На головній вулиці зав'язла, занурившися в грязюку, машина з фрикційними муфтами. Королі вилізли, навантажені клунками, і подалися бродом по завулках цієї чорної Венеції.
Чорні хибарки, покриті, немов толем, чорним тесом, похмуро дивилися на вулицю. Над вікнами де-не-де ще збереглися різані налички, колись, мабуть, фарбовані, тепер укриті кипоттю. Чорно-сірі кури зійшли на ґанок.
Машина вийшла до мосту. У глиняній халабуді була крамниця Головспирту, перед нею вичавлене в багні коло, і в цім колі топтавсь незаконний базарчик. Хтось тримав за хвіст померлого осетра, киргиз-казачка* в чорних штанях і з білою простинею на голові держала на долоні два замуслені шматки цукру, торгівля ця дихала на ладан, покупця не було, покупець юрбився далі — коло великого магазину Риб-тресту. Нарешті власник осетра продав його і, зітхнувши полегшено, подавсь у Головспирт.
Машина стояла носом до Урала, парусове шатро над нею було відкрите ззаду, і в дузі шатра майже все було видно козаче містечко, чорне як монах на вмерті*. Стало навіть трохи сумно за людей, що тут живуть, та от Кабір став повертати машину, і в рамі шатра з'явився Урал і азіатський город за Уралом.
Він був немов тонка хмара після грози. Білі, блакитні, рожеві, зелені, як аквамарин, доми не сиділи важко в березі як пінгвіни, а леліли й вилися легкими клубками над талим снігом узбережжя. Великі літери, ніби писані проекційним ліхтарем на пелюстках хмари, ішли понад рікою, здавалося, вони були матеріальніші, ніж самі прозорі фронтони. Оддалік напівкруглим порталом виходив на ріку світлосірий театр, ліворуч углибу, як тьмавий кристал, стримів дім геології, за ним труби заводів, і все це в тонкому чорному мережеві молодих дерев.