Джулії душа до свята не лежить. Не звертаючи уваги на радість, що панує на вулицях, вона йде до лікарні, чергувати біля батькового ліжка разом із матір’ю та сестрами. З виразу обличчя papa здається, що він принаймні не страждає, – це трохи її заспокоює. Колись могутнє батькове тіло сьогодні на вигляд настільки тендітне, що здається, ніби в ліжку лежить дитина. Він здавався меншим, ніж раніше, ніби схуднув чи всох. Може, так і стається, коли душа полишає тіло… Вона негайно відганяє цю скорботну думку. Їхній батько тут. Він ще живий. Треба покластися на це. Ураження мозку, як стверджують лікарі. Ці слова означають: ніхто не знає, ніхто не може сказати, чи житиме він, чи помре. Здається, він сам іще не вирішив.
«Треба молитися», – каже mamma. Сьогодні вранці вона просить Джулію та її сестер приєднатися до неї під час процесії на честь святої Розалії. Заквітчана Діва творить дива, каже вона, колись вона вберегла місто від чуми, тож треба йти та благати її про допомогу. Джулії не подобаються ні прояви релігійного шалу, ні скупчення людей, що лякають її непередбачуваною поведінкою. До того ж вона не вірить у все це. Звичайно, вона хрещена, ходила на перше причастя – вона згадує той день, коли, одягнута у традиційну білу сукенку, вперше прийняла святе причастя під суворими, сповненими благоговіння поглядами її сім’ї. Цей спогад, мабуть, один із найпрекрасніших за все її життя. Але сьогодні вона не хоче молитися. Вона хотіла б лишитися біля papa.
Мати наполягає на своєму. Якщо лікарі безсилі, тільки Бог може врятувати його. Вона говорить це настільки переконливо, що Джулія раптом заздрить її вірі, цій сліпій вірі, яка ніколи її не полишає. Її мати – то найбільш набожна людина, яку вона тільки зустрічала. Вона щотижня ходить до церкви, слухаючи меси латиною і майже жодного слова не розуміючи. «Щоб шанувати Бога, розуміти не обов’язково», – любить повторювати вона. Джулія врешті-решт погоджується.
Між собором і Quattro Canti[26] вони приєднуються до кортежу та натовпу шанувальників святої Розалії. На площі – справжнє людське море: всі зібралися тут прославити Заквітчану Діву, гігантську статую якої проносили вулицями. У липні в Палермо досить спекотно і все місто з його широкими проспектами заливає виснажлива задуха. Джулія задихається в цьому натовпі. Вона відчуває, як у вухах починає гудіти, а перед очима все розпливається.
Скориставшись тим, що мама зупиняється, аби привітатися з сусідкою, яка цікавиться станом papa (ця новина облетіла вже весь квартал), Джулія відходить убік від процесії. Вона ховається в затінку на бічній вуличці та підходить до фонтана, щоб освіжитися. Дихати після цього знову стає легше. Коли вона приходить до тями, то чує голоси, що лунають трохи вище вулицею. Двоє carabinieri[27] в однострої зупинили темношкірого чоловіка. У нього міцна статура і чорний тюрбан на голові, який охоронці порядку вимагають зняти. Чоловік бездоганною італійською мовою, у якій, проте, відчувається іноземний акцент, заперечує їм: він нічого не порушує, навіть готовий показати свої документи, але поліцейські його не слухають. Вони нервуються, погрожують забрати його до відділку, якщо він і далі відмовлятиметься виконувати наказ: хтозна, кажуть вони, може, він ховає зброю під своїм тюрбаном, а в цей святковий день, коли на вулицях повно людей, нічого не можна лишати поза увагою. Чоловік опирається. Цей тюрбан, мовляв, – то ознака приналежності до релігії, і знімати його на публіці заборонено. Тим паче, що це не заважає їм перевірити його особу, продовжує він, на фотографії у паспорті він так само в тюрбані – цей привілей наданий сикхам італійським урядом. Джулія стурбовано спостерігає за цією сценою. Чоловік дуже гарний: спортивна статура, тонкі риси обличчя, темна шкіра та на диво світлі очі. Йому близько тридцяти років, не більше. Carabinieri підвищують голос, один із них починає штурхати затриманого. Скрутивши його, вони ведуть сикха в напрямку поліційного відділку.
Незнайомець не опирається. Коли карабінери проводять його повз Джулію, вигляд у нього гідний і водночас відсторонений. На мить їхні очі зустрічаються. Джулія не відводить погляд – незнайомець так само. Трохи згодом вони зникають за рогом.
– Che fai?![28] – лунає з-за спини голос Франчески, змушуючи її мало не підстрибнути від несподіванки. – Ми тебе скрізь шукаємо! Andiamo! Dai![29]
26
Кватро Канті (