До кровi прикусивши нижню губу, Андрiй мовчав.
- Як повернемось з експедицiї, наша партiйна органiзацiя буде обговорювати питання про твою поведiнку i, будь певен, що ти не минеш покарання. - Вiн трохи помовчав i вiв далi: - Щоб це покарання не було таким суворим, я раджу тобi, як товариш, як людина, що любить тебе, - забудь свої фантазiї, перестань говорити про цей берил, що запаморочив твiй розум. Сумлiнно виконуй свої службовi обов'язки, не вiдхиляйся нi на крок вiд намiченого маршруту, бо пiсля того, що сталося, я не зможу тебе пiдтримувати. Ти мене розумiєш? Менi Спиридонов дав суворi iнструкцiї, i хоч як менi тяжко, я буду їх дотримувати, запевняю тебе. Якщо ж ти порозумнiшаєш i покажеш себе дисциплiнованим працiвником, обiцяю тобi, вiд усього серця обiцяю зробити все вiд мене залежне, щоб з тобою не сталося найгiршого. Запам'ятай це i вiр моєму слову - я заступлюсь за тебе!
Андрiй продовжував мовчати, дивлячись у вiкно в нiчну темряву, в якiй час вiд часу виблискували iскри, миготiли далекi вогники, пропливало жовте око одинокого лiхтаря.
Павел Папазов роззувся i поклав ноги на лаву.
- Ну, тепер вже нiчого не зарадиш, - сказав вiн. - Треба думати тiльки про одне: як виправдати себе. Все iнше - до бiса. Добранiч!
- Добранiч! - тихо вiдповiв Андрiй.
Отак за кiлька годин все пiшло шкереберть: нiби якась буря перевернула все його життя. Вiн почував себе, як людина, що заснула в своєму лiжку, у своїй кiмнатi, а ранком прокинулась у чужiй хатi, серед незнайомих людей. До вчорашнього дня його вважали хорошим спецiалiстом, i хоч Вилю Власев не ставився до нього з особливим довiр'ям, всi члени бригади покладали на Андрiя великi надiї, як на сильного геолога, що внесе велику частку в загальну справу.
А тепер для всiх Андрiй - об'єкт Iронiї, глузування, всi смiються з нього, нiби з блазня.
На привокзальнiй площi Марко Маринов багатозначно пiдморгнув ї весело сказав жiнцi, показуючи на нього: "Ось глянь на цього товариша! Можеш попросити його, вiн привезе тобi жменьку смарагдiв, i матимеш казково прекрасне намисто!"
Вiн сказав це так голосно, що Савка, яка проводжала Андрiя на вокзал, здригнулась i запитливо на нього глянула.
- Про якi це смарагди вiн каже?
- Та просто жартує, - вiдповiв їй Андрiй i обережно вiдвiв убiк.
Як можна було вийти з нею на перон? Коли навiть Марко Маринов - людина, не схильна до жартiв, - глузує з нього, то чого ж можна чекати вiд iнших, вiд таких жартiвникiв, як, примiром, Зюмбюлев чи Делчо Єнев?
А Савка спохмурнiла. Чому вiн не хоче вийти з нею на перон? Вона одягла своє найкраще шовкове плаття, приколола гарну венецiанську брошку - сiмейну коштовнiсть, яку дозволяла собi носити тiльки в урочистi днi.
- Може, я тобi заважаю? - спитала вона сумно. - Чи тобi незручно показатися зi мною перед своїми колегами?
Вiн щось вiдповiв, навiть не розумiючи гаразд, що каже.
- Ти вчора працював допiзна, - сказала Савка. - Коли я засинала, в тебе ще горiло свiтло.
- Так, я працював довго, - зiтхнув Андрiй.
Вони помовчали. Потiм Савка знов заговорила:
- Знаєш, менi хочеться, щоб ти в цiй експедицiї добився успiху. Набридло менi, що батько повторює без кiнця: хай прославиться, хай вiдкриє щось велике, а тодi... Ми повиннi, нарештi, побратися... Ти знаєш...
- Знаю, - перервав Андрiй. Вiн подав їй руку. - Менi пора.
У нього було таке почуття, нiбито все навколо раптом посiрiло, набрало буденного вигляду. Савка чекала вiд нього "великих" дiл, хотiла, щоб вiн сподобався її батьковi. Цi великi дiла мали одну мету: наближення термiну шлюбу... А колеги? Куди дiлось товариське спiвчуття, про яке так часто йому доводилось чути? Колеги нiби чекали цього скандального випадку ї зрадiли можливостi поглузувати з нього...
Вiн зайшов у коридор. Всi пасажири вже були на своїх мiсцях. В найдальшому кутку, бiля тамбура, розмовляли офiцер i висока струнка дiвчина з хлоп'ячою зачiскою. Вiн весь час заглядав їй в очi, а вона вперто уникала його погляду i крутила головою, наче пташка.
Андрiй пiдiйшов до найближчого вiдкритого вiкна, обiперся об раму. Вiтер зразу ж розкуйовдив йому волосся, i в цьому струменi повiтря, що бив йому в обличчя, вiдчувався аромат поля, сiна, змiшаний з неприємним запахом диму.
Подих степового чи гiрського вiтру завжди вливав у його душу непоборне бажання - блукати по незнайомих мiсцях, вилазити на стрiмкi скелi i спускатись у провалля, жадiбними очима вдивляючись у розкритi земнi жили. Це почуття давало радiсть, бадьорило, наче келих мiцного, старого вина. Але зараз вiтер навiював йому лише гiркi, сумнi думи.
Колись вiн був футболiстом - грав центральним нападаючим i знав, як неприємно й боляче в ту мить, коли щастя всмiхнулось, раптом опинитись "поза грою". Перед очима ворота, поле вiльне - вiрний гол - i тут рiзкий свисток суддi рiже нерви, як хiрургiчний нiж: офсайд. Якщо ти надiєшся на слiпий випадок i сам хитро приймаєш м'яч позаду оборони ворога, то просто махнеш рукою: "Трюк не вийшов". Але ж коли оборона ворога з своєї iнiцiативи зумiла лишити тебе позаду себе, а ти мчиш до ворiт i нiчого не пiдозрiваєш, - тодi раптовий свисток суддi дiє, як удар ножа в спину.
Трапилось так, що вiн опинився в становищi "офсайд" у життi. Невидимi вороги зробили все, щоб виставити його перед розумними людьми як смiшного фантазера i наївного брехуна.
Вiн був спокiйним гравцем, звик аналiзувати гру навiть в найбiльш напруженi, критичнi хвилини.
Що ж трапилось?
По-перше. Дивна пригода: якимсь незбагненним способом його ескiз пiдмiнюється кумедним топографiчним творiнням.
По-друге. Викрадення справжнього ескiза i пiдмiна його iншим не знищувала гiпотези про берил, бо вона була в його мозку, iснувала незалежно вiд будь-яких ескiзiв.
По-третє. Людина, що накреслила вигаданий ескiз, чудово знає мiсцевiсть.
По-четверте. Гумористичний характер пiдкинутої йому карти - не випадковий, це не плiд веселої дотепностi. Жарти були такi, що мали принизити його в очах начальства, похитнути його авторитет, представити його легковажним брехуном.
З якого метою? Одне з двох: або щоб вiн був звiльнений з роботи, або, коли залишиться, - щоб довгий час був посмiховищем i об'єктом глузування. Такiй людинi, звичайно, нiхто нiколи не буде вiрити.