Та повернiмось до Андрiя.
Вiн сiв праворуч, неподалiк вiд шосе, i розмiрковував, куди завiв його невiдомий противник. В ньому боролися двi сили, кожна з них намагалась взяти гору, скерувати його поведiнку. Пристрасть до каменiв посилала пiд три чорти мiщанську розсудливiсть, штовхала до негайних дiй, вселяла вiру в успiх цiєї вiдчайдушної рискованої справи. Але розум не мовчав, - вiн хитро зайняв найвигiднiшу позицiю. Вiн не мав нiчого проти каменiв, але нагадував про рiзнi неприємнi речi, якi зустрiнуть Андрiя, коли вiн уперто шукатиме їх.
"Все-таки я пiду їх шукати, але розумно!" наполегливо вирiшив Андрiй, якому набридла ця гамлетiвщина.
Вiн хотiв був пiдвестись, але почув поблизу кроки - легкi, певно, не чоловiчi.
- Ледве наздогнала тебе, - посмiхнулась лаборантка, важко дихаючи. Видно, що ти центральний нападаючий. Усе вперед i вперед! В мене серце мало не вискочить. Можна бiля тебе сiсти?
- Постiй трохи, поки вiддишешся, - порадив Андрiй.
Вiн пригадав, як вночi, в найтяжчi для нього хвилини, тiльки ця дiвчина зважилась пiдiйти до нього. Вона сказала йому спiвчутливi хорошi слова; вони пiдбадьорили, вселили вiру в перемогу. Звичайно, вiн вийшов би з скрутного становища i без цих слiв, бо не був слабкодухим, але вчора ввечерi вiн був iншим - почував себе бiльш нещасливим i вперше в життi - одиноким.
- Тепер уже можеш сiсти, - сказав їй нарештi.
Дiвчина вийняла з рюкзака ковбойку, розстелила i сiла.
- Треба йти по цiй стежцi, - показав вiн. - I все лiсом, лiсом... десять кiлометрiв звiдси.
Рашеєва ще не бувала в цих мiсцях.
- Як тут гарно! - вигукнула вона. I додала, лукаво посмiхнувшись: - Я постараюсь не вiдставати вiд тебе.
Але Андрiй не слухав. Вiн не вiдводив погляду вiд вершини гори на заходi, за якою ховалось сонце. Почувши, що вiн зiтхнув, дiвчина докiрливо похитала головою:
- Знову ти пiддаєшся сумним думкам! Ти схожий на героя сентиментального роману. А сентиментальнi романи давно вийшли з моди, як мереживнi комiрцi моєї тьотi. Таких комiрцiв тепер нiхто не носить.
- Звичайно, - погодився Андрiй ї вiдразу пожвавiшав: - Знаєш, я герой детективного роману. Ти читала детективнi романи? Нi? Жаль! Тодi ти мене не зрозумiєш!
- Спробую, - вiдповiла вона.
- А будеш менi вiрити?
- Якщо розповiдатимеш про себе - так. Усьому повiрю.
- Навiть якщо це буде схоже на казку з "Тисячi I одної ночi"?
- Повiрю.
Юнак глянув їй у очi. Вони були яснi й чистi, наче сапфiри. Таким очам можна довiритись.
- I нiкому нi слова не скажеш?
Дiвчина глянула здивовано.
- А парторговi?
- Навiть йому. В усякому разi поки що не можна!
Така вiдповiдь її збентежила. Що за таємниця?
Вона поклала на його руку свою.
- Невже ти зробив якийсь злочин?
Андрiй посмiхнувся.
- Хтось дiйсно зробив злочин, але цей "хтось" - не я. Вiн невидимий, бродить по свiту в шапцi-невидимцi!
Вiн повинен був розказати комусь про цю дивну пiдмiну ескiза. Випадок був таким неймовiрним, таким фантастичним, що кожний мiг розсмiятись йому в лице. "Що це ти вигадуєш?" скажуть йому. А Павел Папазов може навiть образитись.
Тiльки ця дiвчина повiрить йому, бо певна, що вiн не обманщик, що вiн не може брехати.
Вони пiшли по звивистiй стежцi, пробираючись мiж чагарниками. Андрiй розповiв дiвчинi, як вiн накреслив свiй геодезичний план i як сталася з ним "метаморфоза". Лаборантка мовчки напружено слухала його. "Невже й вона не вiрить?" на мить засумнiвався Андрiй.
- От i все, - закiнчив вiн.
Вони вийшли на галявинку.
- На твоєму мiсцi я б не блукала одна в такому глухому мiсцi, прошепотiла Рашеєва. - Одна куля iз засiдки, - i цього досить, щоб покiнчити з твоєю загадковою iсторiєю. Адже нiхто, крiм тебе, не знає того мiсця, де, як ти гадаєш, є поклади берила?
- Досi нiхто не знав, - сказав Андрiй. - Але тепер, мабуть, знають. "Невидимий" знає.
- Якщо ти продовжуватимеш своє i шукатимеш мiнерал, - вона пiдняла палець, - то цьому можуть покласти край пострiлом.
- Можливо, - промовив Андрiй. Вiн трохи помовчав, потiм посмiхнувся. Що ж ти менi порадиш? Здатись, скласти зброю?
- Але ж вони тебе вб'ють, - схвильовано прошепотiла Рашеєва. - Я певна, що вб'ють. Люди, якi не хочуть, щоб у нас говорили про берил, не зупиняться нi перед чим, аби закрити тобi рот. Вони вже спробували скомпрометувати тебе i свого добились. Але це їх перша i найменша спроба.
- Хоч i вб'ють, - сказав Андрiй, - нiчого! Я все-таки їх перехитрю. Вiн подивився дiвчинi в очi i довiрливо поклав їй руку на плече. - Я накреслю поверховий план тiєї мiсцевостi i дам його тобi, щоб ти зберiгала. Якщо зi мною щось трапиться, ти продовжиш пошуки. Згода?
Рашеєва нiчого не вiдповiла, тiльки мовчки потиснула тонкими пальцями його руку. Потiм почала розпитувати Андрiя про хазяїв його квартири, про сусiдiв, що живуть на верхньому поверсi, про розташування його кiмнати i чи можна залiзти до нього через вiкно.
- Я теж подумав про вiкно, - сказав Андрiй. - Цiлу нiч думав про це вiкно. "Невидимий" проник через нього - це факт. Я замкнув дверi, ранком вiдiмкнув, - ключi лежали на тому ж мiсцi. Замикаюсь я тому, що у мене в столi - службовi матерiали, якi не для чужих очей. Папазов кiлька разiв попереджав мене. А якось навiть сказав: "Ось прийду колись уночi перевiрити, i тобi добре перепаде, якщо дверi будуть незамкненi!" Вiн не знає, що я живу на першому поверсi, iнакше й вiкно заборонив би вiдчиняти! Пам'ятаєш, як вiн вичитував картографу Делчо Єневу за те, що ящик письмового столу в нього був увечерi вiдкритий. Наскiльки вiн хороший i добродушний в особистих стосунках, настiльки суворий i вимогливий, коли йдеться про роботу. Ось чому я замикаюсь, а не через хазяїв... А вiкно... Так, вiкно тiєї ночi було вiдчинене до ранку. Але як можна залiзти у вiкно, коли воно на висотi двох з половиною метрiв над землею? У мене зрiст майже два метри, i то я ледве дiстаю до нижньої рами. Треба пiдскочити, щоб добратись до вiкна, дертися по стiнi, i знявся б такий шум, що й глухий би прокинувся... Але так чи iнакше, "невидимий" пролiз через вiкно... Якщо це не якийсь дух, - усмiхнувся Андрiй.