- Але чому? - питаю його. - Адже ж тут нема нi Папазова, нi навiть його тiнi. Чому, кажу, ти розбив пляшку? Чи знаєш ти, що це подарунок вiд Зюмбюлева, i цей подарунок зроблений тобi? Хiба так можна робити?
А вiн дивиться i навiть не моргне.
- Можна, - каже. - Я не маю потреби в таких подарунках.
Я скипiв:
- Ах, так? - питаю. - Не маєш потреби! Ану стривай! - зняв рюкзак, розв'язав його i почав кидати пiд ноги Андрiю ковдру, плащ-палатку, термос, пакунки i пакуночки. Все. Цукор висипався, яблука розкотились. - Це, кажу, - не моє. Це, - кажу, - лаборантка дала менi, щоб ти загортав свою лiву нiжку, бо маєш ревматизм. Щоб вкривався вiд дощу. Щоб варив собi кофе. Зажди! Ось i варення. Щоб солодив ротик, коли буде гiрко. А яблука вiд Марка Маринова. А напiй - я вже сказав тобi - вiд Зюмбюлева. Ось так. Давай тепер збирай свiй багаж: вiн твiй.
А вiн дивиться на мене, нiби вперше побачив.
- Ти не жартуєш? - питає мене, а голос такий м'який, наче шовковий.
Вiн нагнувся, взяв одне яблуко, та не вкусив, а потримав у руцi, немов вимiрював його вагу. Обличчя в нього полагiднiшало, стало аж наче нiжним.
Я зав'язав свiй рюкзак. Вiн став куди легшим!
- Ну, - говорю йому, - кожен носитиме своє. Ходiмо.
Сказав, i щось мене заїло. Якесь особливе почуття. Так зi мною буває завжди, коли розкаююсь.
Вiн згорнув ковдру, плащ-палатку, взяв i термос. Iншi речi сховав пiд кущем i всмiхнувся до мене, наче мiж нами нiчого не сталося!
- Треба було менi зразу сказати, я б не допустив, щоб ти носив мої речi. - Сказавши так, вiн додав: - Ти ж слабший за мене. Якщо тобi буде важко, не соромся, скажи. Я допоможу. Я можу носити на спинi втроє бiльший тягар. Така моя комплекцiя. Ти вибач менi, я не знав.
Я не вiдповiв йому нiчого.
Якийсь час ми йшли мовчки, i кожен дивився поперед себе. Коли дорога вийшла на полонину, вiн вийняв карту району i сiпнув мене за руку:
- Приготуй блокнот i вiзьми компас, - сказав менi. - Звiдси розпочнемо.
Ну... I почали.
Я й ранiше був в експедицiях, i потiм - це ж моя професiя. Але те, що я пережив у тi днi, - це, кажу тобi, неповторна рiч, фантастична.
Я знав, що вiн наполегливий дослiдник. Для нього нiяких перешкод нема. З усякого становища знайде вихiд, - на животi буде повзти, лiзтиме, але добереться куди потрiбно. Важко, коли ти його супутник, та ще й незграбний! Розiб'єшся об камiння i ще, чого доброго, шубовснеш у якусь криницю. Може, ти не дуже терплячий? То зiпсуєш собi нерви, дивлячись, як вiн перебирає камiнцi, нiби кожен з них - рiдкiсна дорогоцiннiсть, дiамант.
В цi днi, як кажуть, вiн перевершив самого себе, мабуть, аршинiв на десять. Спочатку все йшло тихо, мирно, доки вiн не натрапив на першу жилу, доки не намацав першу жовто-зелену грудку. I з цiєї митi вiн перетворився на живу геометричну прогресiю. Друга жила розпалила його вчетверо бiльше i так далi, поки вiн не став схожий на невгамовну, несамовиту стихiйну силу, що не знає нi сну, нi вiдпочинку.
Рив землю - i не до присмерку, а до справжньої, безпросвiтної ночi. Тодi розкладав багаття i при його свiтлi упорядковував свої проби, нумерував їх, записував у блокнот. Заставляв мене називати точнi координати кожного мiсця, де ми знаходили руду. Вiд ранньої зорi до пiзньої ночi вiн лiчив i перелiчував градуси та кути, креслив ескiзи й карти, наносячи на них пласти i схили, а коли засинав, з його уст сипались цифри i формули. I сон у нього був не сон, а кошмар. Правду кажу тобi: вранцi я вставав з почуттям людини, яка повинна вирушати в безконечнi мандри по всiх колах пекла.
Прошу тебе, май на увазi й iнше. Сухої їжi вистачило тiльки на три днi. В навколишнiх селах ми без особливих труднощiв дiстали собi провiзiю. На третiй день вiн сказав менi: потерпи, завтра ми повиннi зробити ще це. На четвертий - те. Ввечерi вiн навiть не їв, вiддаючи все, що лишилось, менi. П'ятий i шостий день ми просидiли на сухарях та водi.
Тепер я питаю себе: навiщо вiн так несамовито працював у тi днi? Що то був за божевiльний поєдинок з часом? Вилю Власев розрахував строк дуже економко: чотирнадцять днiв. А ми завершили дослiдження i картографування району за сiм. В останнiй вечiр я спитав його:
- Ну хiба такi темпи не божевiльнi? Ти що? Жити тобi набридло, чи що?
А вiн мовчав i мовчав, якось сумно посмiхаючись.
- Якщо тобi тяжко, - то лишайся тут, - сказав зрештою. - Або повертайся в табiр. Я, - каже, - i сам справлюсь з ескiзами. Як хочеш, я не примушую тебе!
Ось так менi говорив. А обличчя змучене, витягнуте. Вiн немов старiв щодня на кiлька рокiв. Тiльки очi блищали, палаючи, нiби в лихоманцi.
Як його залишити? Адже i я маю якусь гiднiсть? Серджусь на нього, аж лаятись хочеться, i в той же час шкодую. Таке складне почуття, що не можна й уявити.