Ось у якій пастці опинився Андрій.
Що він буде робити далі?
Андрєєв не звик легко здаватися, але зараз у ньому ніби щось надірвалось, він почував себе, як актор, незаслужено освистаний публікою. Нічого поганого він не зробив, не мав наміру заподіяти комусь неприємність, а його затюкали, зацькували, як звіра.
Незабаром йому мине тридцять років. Це такий бадьорий веселий вік. Жахливо, якщо в ці роки починаєш сумніватися в людях, втрачати віру в добро, бачиш навколо тільки сіре, буденне життя, егоїзм і холодні, байдужі обличчя.
Ще на початку своєї розповіді я вже говорив, що я студент ветеринарного інституту, і ви, очевидно, догадуєтесь, що в мене нема нахилу до філософування. Та коли я згадую про всі ці події, то мимоволі думаю: чи вірні були філософські висновки Андрія про життя і про людей взагалі? Не знаю, як на вашу думку, але мені здається, що вони були помилковими. Як кожен щасливець, він усе бачив у рожевому світлі. Такі вже вони всі! Я знав одного такого. Якось ішов дощ, та ще який! Цілі потоки лилися з неба, а він ішов вулицею і насвистував. «Іди-но сюди!» гукаю до нього і вказую на місце під «балконом, де сам сховався. А він, веселий, підійшов до мене й каже: «Ходімо! Чого це ти заховався? Глянь, який приємний дощик!». Розумієте? Злива здавалась йому тихим теплим дощиком!.. І йому було весело, хоч він весь був мокрий і з плечей стікала вода. Отакі бувають щасливці. Таким був і Андрій, поки його не спіткало це лихо з планом. Як я вже сказав, він бачив усе в рожевому світлі. Молоде тендітне деревце здавалось йому величезним дубом. А згодом, коли його спіткала біда, він під впливом настрою змінив свої рожеві окуляри на чорні; а ці чорні скельця мають незвичайну властивість: вони зменшують усе видиме до мізерних розмірів. Ці окуляри перетворюють великий дуб у маленький кущик. Ось як небезпечно дивитись на життя і на людей крізь призму своїх настроїв, своєї долі. Я, ветеринар, зовсім не схильний до абстрактних філософських міркувань і гадаю, що найкраще — це не надівати кольорових окулярів. Не знаю, звідки прийшла до нас ця мода…
Отож Андрій стояв, нахилившись над вікном, і вітер бив йому в обличчя. Стрункий офіцер в кінці вагона лишився сам і з похмурим виглядом курив. Раптом Андрій відчув, що його штовхають під лікоть. Він незадоволено обернувся, гадаючи, що це хтось із його колег. Біля нього стояла, соромливо і злякано посміхаючись, лаборантка Рашеєва. Вона стояла перед ним, наче учениця, яку викликали відповідати урок.
— Ви застудитесь, — сказала дівчина. — І завтра у вас болітиме голова.
Андрій нічого не відповів. Рашеєва якусь хвилинку помовчала і спитала:
— Я вам заважаю?
Він знизав плечима.
— Та ні, будь ласка, — ї відчув жаль до дівчини. Захотілося сказати їй щось приємне, але не міг знайти жодного лагідного слова. А вона стояла коло нього, маленька, в накинутому на плечі подертому суконному пальті. І невідомо чому, спитав зовсім недоречно:
— А де картограф? Чому ви залишили його самого?
Дівчина почервоніла, але очей не відвела.
— Спить, — відповіла вона. — Ось тут, в купе Марко Маринова. Вони обоє вже поснули.
— Я спитав про нього просто так, випадково, — вибачливим тоном сказав Андрій.
— Нічого, — усміхнулась дівчина. — Пам'ятаєте, як ми студентами були в одній ремсовій групі?! [РМС — робітнича молодіжна спілка (спілка робітничої молоді)].
— Давно це було, — сказав Андрій. — Не пригадую.
— Ви тоді кінчали, а я тільки вступила на перший курс.
— Давно це було, — повторив Андрій.
— А я відтоді вас пам'ятаю, — сказала Рашеєва і знову почервоніла. Тепер вона ще більше нагадувала дівчинку, що відповідає урок.
Андрій мовчав. Він все ще шукав лагідні слова і ніяк не знаходив.
— Я ходила на всі матчі, коли ви грали, — продовж жувала вона.
— І добре робили, футбол — цікава гра.
— Але я так і не полюбила його.
— І я охолонув до нього, — чомусь збрехав Андрій.
Поїзд поступово зменшував швидкість і зупинився. Це була якась маленька станція.
— До Пловдіва лишилось дві години, — повідомив старший лейтенант, проходячи мимо. Звідкись вискочила дівчина з хлоп'ячою зачіскою, і офіцер поспішив до неї.
Пролунав різкий свисток, йому відповів короткий і хриплий паровозний гудок.
Цей звук на мить розбудив ніч, ніби попереджаючи її про якусь важливу подію, що от-от має відбутися.
Поїзд знову помчав уперед.
— Скажіть мені відверто, — почала лаборантка, — скажіть мені, чи є хоч якась частка правди в чутках, що ходять про вас? Я ж ваш товариш з студентських літ, не приховуйте від мене нічого.
— Чудові були ті роки, — сумно посміхнувся Андрій.
Вони помовчали. Офіцер і дівчина з пташиними очима тихо розмовляли в другому кутку коридор а.
— Може, мені не треба було питати вас про це, — промовила Рашеєва.
Вона закуталась у своє потерте пальто; їй ніби одразу стало холодно.
— Ви не звертайте уваги на чутки, — відповів Андрій.
— Кажуть, що ви обдурили інженера Спиридонова якимсь фальшивим ескізом. Ніби ви знайшли… — вона трохи затнулась, — рідкісний мінерал, а це виявилось блефом.
Він нахилився до дівчини, її очі були ясні, в погляді світилась і ласка, і страх.
— Як ви гадаєте, — промовив Андрій, — схожий я на брехуна?
— Ні.
— А на шахрая?
— Та що ви кажете!
— Ну, от і все.
— А чутки?
— Якщо вони вас розважають, — слухайте. Ваша справа.
Вона дивилась на нього теплим, сяючим поглядом.
— Невже вам байдуже, що про вас говорять?
— Мені все одно, — збрехав Андрій.
— Як це все одно?! — вона з докором похитала головою. — Ви ж комуніст, ви повинні оберігати чистоту свого імені. Хіба треба вам нагадувати про це?
— Є речі, які залежать не від нас, — сказав Андрій. — Я знаю, наприклад, що я не шахрай, а люди кажуть: ні, ти шахрай. Як довести їм протилежне, коли обставини так склались, що я дійсно виглядаю брехуном і шахраєм. Ці обставини створив не я, вони виникли проти моєї волі і тепер панують над усім — я не можу догадатися, хто причетний до цієї справи. Як мені боротися і проти кого?
Андрій прихилився до дверей і довго мовчав. Було холодно, через відкрите вікно повівав вітер, але на лобі в нього блищали краплини поту. Він машинально підняв руку і розстебнув комір сорочки.
— Вам дуже тяжко? — запитала вона і тихо додала: — Чим я можу допомогти?..
Її м'який теплий голос схвилював юнака. Знайшлася людина, що вірить у його чистоту, і це було так прекрасно і навіть дивно! Є людина, що не глузує з його нещастя, довірливо пропонує дружбу, допомогу. Андрій глянув їй в обличчя, і воно здалось йому в цю мить найкрасивішим з усіх, які він бачив. Йому захотілось поцілувати її руки, ці маленькі ручки з довгими тонкими пальцями, що збентежено перебирали поли пальта.
— Спасибі, — промовив він. — Дякую тобі за хороші! почуття.
— І я дякую тобі, що заговорив до мене на «ти», — відповіла вона.
Вони, посміхаючись, мовчки дивились одне на одного.
— Ти знаєш, що найважливіше для центрального нападаючого? — запитала вона, її очі сяяли.
— Відтягати середнього напівзахисника в глибину і звідти…
— Це щось надто складно! — перервала вона. — По-моєму, найважливіше для центрального нападаючого — це вести напад уперед, атакувати, безперестану боротися за успіх своєї команди. Це потрібно тепер тобі, колишній центральний нападаючий! Атакувати, боротись, добитись перемоги, повернути втрачене довір'я, а не знизувати плечима і казати: «Мені все одно!» Так само, як ти колись боровся за перемогу «Академіка», так тепер необхідно воювати й боротися за перемогу тут, бо йдеться ж про таке велике відкриття… — вона перейшла на шепіт: — Берил!
Андрію знов захотілося сказати їй щось приємне, щось дуже красиве і тепле, але хороші слова не з'являлись у пам'яті. Він взагалі не був красномовним, не міг говорити гарно і слів йому завжди невистачало. А ця ніч ніби зовсім відкинула і замкнула за дев'ятьма дверима все те, що він узяв з книг.