— Людина завжди мусить вчитись, — промовив він і, зразу ж збагнувши, що це погана й шаблонна фраза, зітхнув.
— Час спати, — посміхнулась дівчина і подала йому руку.
Потиск його руки був такий сильний, що дівчина мало не скрикнула від болю.
— А знаєш, — сказала вона, — наш картограф розлігся на моєму місці. — І, скоса глянувши на юнака, додала: — А мені ніяк не хочеться його будити!
— І не треба, — швидко погодився Андрій. — Хай спить собі. Тут, біля мене, є де влаштуватися, йди!
Вони посідали поруч біля вікна, і дівчина, поправивши пальто, заплющила очі.
V
На станції бригада зійшла з поїзда. Світало. Холодний нічний вітерець, що повівав з моря, стих: небо на сході стало блідо-рожевим.
Зліва від залізничної колії розстилалась рівнина. Кукурудза, соняшники, зоране стернище, поодинокі гайки, — все це ще ніби спало під легким покровом ранкової імли.
По другий бік колії, на півдні, горизонт закривали гори, порослі густим лісом, і на вершинах мерехтіло сріблясте сяйво літнього ранку.
Вилю Власев пішов на місце розвантаження багажу і, діставши щоденник, перевірив за списком усі ящики з інструментами, палатками та запасними матеріалами. Переконавшись, що все в повному порядку, він зсунув капелюх на потилицю, потер руки і підморгнув у бік поїзда, який тільки що відійшов. Потім, запримітивши чергового стрілочника, низенького, кремезного чоловічка, що нерухомо стояв біля семафора, схиливши голову, він поманив його пальцем і посміхнувся. Коли той несміливо наблизився, Вилю Власев несподіваним для нього рішучим жестом засунув руку в глибоку кишеню своєї шкіряної куртки і витяг круглу металічну коробку, з намальованим на кришці зайцем на задніх лапках. Стрілочник зупинився неподалік від нього, похмуро дивлячись на коробку, його обличчя — довгасте, вилицювате, давно не голене, застигло в напруженому чеканні, наче Вилю Власев тримав у руці не коробку з цукерками, а хитру машинку, яка могла підскочити або сильно вибухнути.
— Візьми, товаришу, цукерку «Валда»! — чемно запропонував Власев, простягаючи стрілочнику відкриту коробку.
Той кинув погляд на зелені дрібні цукерки, помовчав і цмокнув язиком. Він не сказав нічого і, ліниво витягши пачку «Арди», закурив.
— Як ти гадаєш, — запитав Вилю Власев, — чи добра буде сьогодні погода, чи піде дощ?
— А чому це має йти дощ? — знизав плечима стрілочник. Він оглянув небо і додав: — А втім, може, буде мигичка.
— Шкода, — сказав Вилю Власев. — Ми повинні цілий день іти.
— Ну, то нехай не буде! — кивнув стрілочник і сплюнув на землю.
Поки вони вели цю жваву розмову, на шосе, біля підніжжя гори, показались дві вантажівки. Вони залишали позад себе клуби сірої куряви.
— Ці машини йдуть за нами! — зрадів Вилю Власев. — Досить вчасно прибувають.
— А чого б їм не прибувати вчасно! — сказав стрілочник.
— Мені доводилось чекати на них і годину, і дві, — всміхнувся геолог.
— І поїзд часом запізнюється! — Стрілочник зробив глибоку затяжку. — Іноді на хвилину, а то й на годину, по-різному буває.
— Це погано, — насупився Вилю Власев. — Точність — найважливіший принцип сучасного транспорту.
— Я теж кажу, що це негаразд, — погодився стрілочник.
Коли почали вантажити багаж на машину, червоний диск сонця вже піднявся над горизонтом. Імла, що покривала поле в долині, стала прозорішою, потім порожевіла і якось одразу розтанула й зникла, наче дим.
Автомашина з багажем вирушила першою.
Вилю Власев зібрав членів своєї бригади і виголосив кілька напучень. Порядок вимагає цього, і тому нехай і вони відчують, що віднині він вимагатиме суворого додержання дисципліни і нікому не прощатиме ніяких відхилень від службового графіка. Він кашлянув, намагаючись зробити голос чистим і твердим, повагався, чи діставати щоденник; збагнувши, що це може викликати в декого збентеження, він просто засунув руки в кишені потертої шкіряної куртки і розкрив рот. Товстий, присадкуватий, у туристському костюмі, в капелюсі з широкими м'якими крисами, він мав кумедний вигляд; двоє шоферів, які спостерігали цю сцену, штовхнули під бік один одного, — мабуть, щось сказали на його адресу — і зареготали на весь голос.
— Зачекайте хвилину, — подав голос Павел Папазов. — Нема двох чоловік. Ми не в повному складі, — і звернувся до шоферів: — Дайте сигнал!
Пролунав пронизливий звук сирени, і на цей тривожний заклик першим озвався Андрій Андрєєв. Він вискочив із залу чекання і поспішив до групи, на ходу витираючи обличчя хустинкою.
— Глянь-но! — здивовано гукнув Марко Маринов. — Поголився, причепурився, ніби до міністра в гості йде!
— Це потрібно було б зробити кожному з нас, — зауважив Павел Папазов і незадоволено помацав своє підборіддя. — Хлопець зробив правильно, а нам усім має бути соромно, що не стежимо за цим. Знаєте, що мені якось розповів інженер Спиридонов? Він брав участь в одній експедиції по дослідженню північних земель. Щоранку у тридцятиградусні морози геологи розтоплювали лід на примусах і голились, хоч бувало, що на їх обличчях замерзало мило. А ми вирушаємо в дорогу з заспаними очима.
— Ну, це вже пробачте! — жартівливо відгукнулась лаборантка, її лице було чисте й свіже, як у дитини.
— Тепер тільки Делчо Єнева нема, — насупився керівник групи. — Може, й він десь наводить ранковий туалет?
— Ось він, ось! — раптом крикнув Зюмбюлев, вказуючи рукою в напрямі низеньких хаток, що тулилися одна до одної по той бік залізничного полотна.
Картограф, йдучи під руку з стрілочником, у кепці набакир, попрямував до них, з запалом виводячи:
Рано-раненько красна дівчина
Та пішла на білий Дунай!
— Уже встиг клюкнути, красень! — зітхнув Марко Маринов.
Делчо тимчасом продовжував:
Умивати біле личко,
Біле личко, чорні очі!
— Не міг зачекати до обіду! — кинув йому докірливо «мисливець» Зюмбюлев.
Делчо Єнев помовчав, немов обдумуючи відповідь.
— Сумніваюсь, — нарешті сказав він, весело дивлячись на лаборантку. І раптом здригнувся, ніби зненацька облитий крижаною водою. — Зуб у мене розболівся, товаришу Власев, от я й забіг в одну установу вихилити склянку коньяку. У нас попереду серйозна робота, а зубний біль, як відомо, дуже заважає.
— Це факт, — підтвердив стрілочник.
— От народ, чого ж ви мене не покликали? В мене теж зуб ниє, — засміявся в бороду Зюмбюлев.
Вилю Власев знову кашлянув.
— Товариші, — почав він. — Ось автомашини, які довезуть нас до села Цвят. Машина, на мій погляд, справна, напевно, і шини не пошкоджені. Все за те, щоб ми без зволікань і в призначений час прибули на місце. Я прошу вас під час їзди не стояти в кузові, а сидіти на своїх місцях.
— Хто знає, — пробурмотів картограф.
Вилю Власев хотів ще сказати про дисципліну, але, почувши його репліку, зовсім передумав говорити.
— Займайте місця, — сказав він. — Я сяду останнім.
— Тобто переді мною! — усміхнувся парторг.
Бригада прибула в село після обід, їх радісно зустріли старі знайомі, — тут вони якось зимували, — допомогли перенести більшу частину багажу в читальний зал.
— Доведеться зачекати — більше ніде! — вибачався голова сільради, а очі в нього хитро посміхались. — Всі склади забиті зерном, ще будемо молотити. І де ми все дінемо, не уявляю. В читальні можна. Зараз такий час, що ніколи про книги думати. Ваші речі не заважатимуть!
— Своєчасно зібрати врожай — це найважливіше! — заспокоїв його Павел Папазов. — Які досягнення?
— Трохи більші, ніж у минулому році. Якщо в нас будете зимувати — на всіх білого хліба вистачить.
— Радий, дуже радий! — кивнув парторг. — У нас важливі термінові завдання, але ми постараємося все ж знайти час, щоб прочитати одну-дві лекції на політичні теми.