«Все-таки я піду їх шукати, але розумно!» наполегливо вирішив Андрій, якому набридла ця гамлетівщина.
Він хотів був підвестись, але почув поблизу кроки — легкі, певно, не чоловічі.
— Ледве наздогнала тебе, — посміхнулась лаборантка, важко дихаючи. — Видно, що ти центральний нападаючий. Усе вперед і вперед! В мене серце мало не вискочить. Можна біля тебе сісти?
— Постій трохи, поки віддишешся, — порадив Андрій.
Він пригадав, як вночі, в найтяжчі для нього хвилини, тільки ця дівчина зважилась підійти до нього. Вона сказала йому співчутливі хороші слова; вони підбадьорили, вселили віру в перемогу. Звичайно, він вийшов би з скрутного становища і без цих слів, бо не був слабкодухим, але вчора ввечері він був іншим — почував себе більш нещасливим і вперше в житті — одиноким.
— Тепер уже можеш сісти, — сказав їй нарешті.
Дівчина вийняла з рюкзака ковбойку, розстелила і сіла.
— Треба йти по цій стежці, — показав він. — І все лісом, лісом… десять кілометрів звідси.
Рашеєва ще не бувала в цих місцях.
— Як тут гарно! — вигукнула вона. І додала, лукаво посміхнувшись: — Я постараюсь не відставати від тебе.
Але Андрій не слухав. Він не відводив погляду від вершини гори на заході, за якою ховалось сонце. Почувши, що він зітхнув, дівчина докірливо похитала головою:
— Знову ти піддаєшся сумним думкам! Ти схожий на героя сентиментального роману. А сентиментальні романи давно вийшли з моди, як мереживні комірці моєї тьоті. Таких комірців тепер ніхто не носить.
— Звичайно, — погодився Андрій ї відразу пожвавішав: — Знаєш, я герой детективного роману. Ти читала детективні романи? Ні? Жаль! Тоді ти мене не зрозумієш!
— Спробую, — відповіла вона.
— А будеш мені вірити?
— Якщо розповідатимеш про себе — так. Усьому повірю.
— Навіть якщо це буде схоже на казку з «Тисячі І одної ночі»?
— Повірю.
Юнак глянув їй у очі. Вони були ясні й чисті, наче сапфіри. Таким очам можна довіритись.
— І нікому ні слова не скажеш?
Дівчина глянула здивовано.
— А парторгові?
— Навіть йому. В усякому разі поки що не можна!
Така відповідь її збентежила. Що за таємниця?
Вона поклала на його руку свою.
— Невже ти зробив якийсь злочин?
Андрій посміхнувся.
— Хтось дійсно зробив злочин, але цей «хтось» — не я. Він невидимий, бродить по світу в шапці-невидимці!
Він повинен був розказати комусь про цю дивну підміну ескіза. Випадок був таким неймовірним, таким фантастичним, що кожний міг розсміятись йому в лице. «Що це ти вигадуєш?» скажуть йому. А Павел Папазов може навіть образитись.
Тільки ця дівчина повірить йому, бо певна, що він не обманщик, що він не може брехати.
Вони пішли по звивистій стежці, пробираючись між чагарниками. Андрій розповів дівчині, як він накреслив свій геодезичний план і як сталася з ним «метаморфоза». Лаборантка мовчки напружено слухала його. «Невже й вона не вірить?» на мить засумнівався Андрій.
— От і все, — закінчив він.
Вони вийшли на галявинку.
— На твоєму місці я б не блукала одна в такому глухому місці, — прошепотіла Рашеєва. — Одна куля із засідки, — і цього досить, щоб покінчити з твоєю загадковою історією. Адже ніхто, крім тебе, не знає того місця, де, як ти гадаєш, є поклади берила?
— Досі ніхто не знав, — сказав Андрій. — Але тепер, мабуть, знають. «Невидимий» знає.
— Якщо ти продовжуватимеш своє і шукатимеш мінерал, — вона підняла палець, — то цьому можуть покласти край пострілом.
— Можливо, — промовив Андрій. Він трохи помовчав, потім посміхнувся. — Що ж ти мені порадиш? Здатись, скласти зброю?
— Але ж вони тебе вб'ють, — схвильовано прошепотіла Рашеєва. — Я певна, що вб'ють. Люди, які не хочуть, щоб у нас говорили про берил, не зупиняться ні перед чим, аби закрити тобі рот. Вони вже спробували скомпрометувати тебе і свого добились. Але це їх перша і найменша спроба.
— Хоч і вб'ють, — сказав Андрій, — нічого! Я все-таки їх перехитрю. — Він подивився дівчині в очі і довірливо поклав їй руку на плече. — Я накреслю поверховий план тієї місцевості і дам його тобі, щоб ти зберігала. Якщо зі мною щось трапиться, ти продовжиш пошуки. Згода?
Рашеєва нічого не відповіла, тільки мовчки потиснула тонкими пальцями його руку. Потім почала розпитувати Андрія про хазяїв його квартири, про сусідів, що живуть на верхньому поверсі, про розташування його кімнати і чи можна залізти до нього через вікно.
— Я теж подумав про вікно, — сказав Андрій. — Цілу ніч думав про це вікно. «Невидимий» проник через нього — це факт. Я замкнув двері, ранком відімкнув, — ключі лежали на тому ж місці. Замикаюсь я тому, що у мене в столі — службові матеріали, які не для чужих очей. Папазов кілька разів попереджав мене. А якось навіть сказав: «Ось прийду колись уночі перевірити, і тобі добре перепаде, якщо двері будуть незамкнені!» Він не знає, що я живу на першому поверсі, інакше й вікно заборонив би відчиняти! Пам'ятаєш, як він вичитував картографу Делчо Єневу за те, що ящик письмового столу в нього був увечері відкритий. Наскільки він хороший і добродушний в особистих стосунках, настільки суворий і вимогливий, коли йдеться про роботу. Ось чому я замикаюсь, а не через хазяїв… А вікно… Так, вікно тієї ночі було відчинене до ранку. Але як можна залізти у вікно, коли воно на висоті двох з половиною метрів над землею? У мене зріст майже два метри, і то я ледве дістаю до нижньої рами. Треба підскочити, щоб добратись до вікна, дертися по стіні, і знявся б такий шум, що й глухий би прокинувся… Але так чи інакше, «невидимий» проліз через вікно… Якщо це не якийсь дух, — усміхнувся Андрій.
— Тепер уже немає значення, як злодій забрався в кімнату. — Вона глянула навколо і підійшла до нього ближче. — Важливо інше — хто цей «невидимий»?
— Ах! Звідки ж я знаю? — зітхнув Андрій.
— Він десь поблизу, — стиха промовила дівчина. — Він стежить за тобою, не зводить з тебе очей.
Андрій інстинктивно озирнувся.
— Бережись! — в її очах світились і тривога, і благання. В цю хвилину вони були подібні до тих дивних кристалів, у прозорій глибині яких темніє, наче привид, тінь другого невидимого кристала. — Бережись, — повторила дівчина. — Роби те, що підказує тобі совість і серце, але будь обережним. Я не раджу тобі складати зброю, здаватись. Я б зневажала себе все життя, якби малодушно порадила: «Забудь про цей берил!» Але я боюсь… Мені здається, що трапиться щось лихе.
Вона здригнулась і тут же, поправляючи волосся, тихо промовила з посмішкою:
— Хай це лихе не станеться з тобою.
Через кілька хвилин їх наздогнали інші геологи: Вилю Власев вдав, що не помічає Андрія. Він спинився, вийняв блокнот-щоденник і записав під буквою «А», де була характеристика Андрія: «Дуже спритний і на рівній дорозі і в горах. Це треба мати на увазі при виборі його супутника. Може заморити будь-кого до смерті. Обличчя Рашеєвої було бліде, мабуть, від перевтоми сердечних м'язів!» Побачивши лаборантку з Андрієм, картограф Делчо Єнев нахмурився, але зразу ж підморгнув йому з виглядом змовника, — мовляв: «Продовжуй, я тебе розумію, не бійся!» А Павел Папазов відізвав Андрія вбік і запитав як ніколи холодним і різким тоном:
— Оце так ти додержуєш дисципліни?
— Чим це я порушив дисципліну? — здивувався Андрій.
— Чим? — парторг помовчав. — Ти дійсно наївний чи прикидаєшся наївним? Мені здається, що прикидаєшся, — продовжував він. — Тут не кабінет інженера Спиридонова. Тут такі номери не проходять безслідно, шановний! Ми серед природи, в горах, поблизу кордону, і тут етикет розуміють інакше. Тому скажу прямо, без зайвих слів: забороняю тобі деморалізувати людей своїм індивідуалізмом! Забороняю як парторг бригади! Що буде, коли кожен захоче відокремитись від колективу і блукатиме, де захоче і як захоче! Ми бригада чи якась банда? Ти — вперед, другий — назад, третій — наліво, — що вийде, скажи? Що буде, коли кожний з нас буде наслідувати твій приклад? Ти комуніст, твоя поведінка має бути бездоганною, ти повинен робити все, щоб згуртувати людей в одне неподільне ціле. А ти тікаєш від людей, проявляєш інтелігентський індивідуалізм, руйнуєш колектив! Хіба ж так можна?