Він більше нічого не сказав і, поправивши капелюх, відійшов.
Павло Папазов знизав плечима.
— Як бачиш, шановний, шеф не дозволяє. І, безперечно, він має рацію. — Він помовчав. — Кінець кінцем, по-моєму, немає ніякого значення: чи будеш ти в районі X чи в районі У. Хорошому геологу з гострим оком всі райони однаково цікаві.
Він потиснув йому руку.
— Не забувай нашу вчорашню розмову. Будь розумним, додержуй дисципліни, і доля буде милостивою до тебе. Щасливої дороги!
В цей час лаборантка вела розмову з Делчо Єневим:
_Вона. _ Візьми ще одну ковдру! Не будь упертим, слухайся! Моя подвійна, з мериносової вовни, м'якенька. Ось глянь.
_Він. _ Щиро вдячний. Але ковдру не візьму. Стривай, якщо шеф вирішить прикріпити тебе до нашої групи, я тебе якось сховаю в торбу. Навіть з радістю. Я завжди віддаю перевагу живим джерелам тепла.
_Вона. _ Можеш віддавати перевагу чому хочеш, — це мене не обходить. А ковдру все-таки візьмеш. У товариша Андрєєва ревматизм лівої ноги. Я це точно знаю. Він був футболістом, і в одному з матчів його хтось вдарив, і з того часу ушкоджене місце дається йому взнаки. Ти, як хороший приятель, повинен переконати його, щоб він уночі вкривався моєю ковдрою. Піклування про товариша — перша вимога соціалістичної моралі.
_Він. _ Яка шкода, що мої кінцівки здорові! Просто вмираю від муки, що вони здорові! Чесне слово картографа.
_Вона_ (поклавши ковдру в торбу). Жалієш, що здоровий? Що за дурниці!
_Він. _ Якби я був хворим, як Андрій, може б ти і про мене потурбувалась! (Зітхає). Може, й мене б приголубила добрим словом і тому подібне. Хай буде прокляте оце здоров'я! Яка користь від нього.
_Вона_ (вдаючи, що не чує). Візьми ще одну плащ-палатку. Побачиш, як вона згодиться вам у дощ! Мені казали, що в цьому місяці будуть часто йти дощі.
_Він. _ Та ти ж на мене навантажуєш, як на верблюда!
_Вона. _ Бо ти дуже хороший і милий. Почекай, не зав'язуй торбу! Ще покладу консерви.
_Він. _ Мені ніяк не зрозуміло, чому ти все кладеш в мою торбу? У Андрія спина спортсмена, вдвоє ширша за мою. Це несправедливо.
_Вона. _ Він носитиме стільки інструментів: молоти, кирки, ломи! Невже тобі не шкода товариша? Ну, не будь таким злим, знайди місце для термоса. Глянь, який він гарний!
_Він. _ Термос!.. А ще що?
_Вона. _ Не бійся! Це майже все. Лишились дрібниці. Коробки з бісквітами, пакет кофе, банка варення. Варення з ягід, дуже солодке. Цукор у цьому пакетику. Рафінад.
_Він. _ Поклади ще щось, щоб я вже був справжнім верблюдом. (Рішуче). Ні! Якби я навіть був ним, однаково не погодився б.
_Вона. _ Ти завжди був добрий і благородний.
_Він. _ А яка мені з цього користь?
_Вона. _ Ви ж вирушаєте в дорогу, все може бути!
_Він. _ Тобто «він вирушає в дорогу» і подібне. Так?
_Вона_ (зав'язуючи торбу). Ти такий сильний! Носитимеш її, як пір'їнку.
_Він. _ Якби я йшов сам, ти б і жменьки солі не поклала мені в торбу. Чому не хочеш у цьому признатись?
_Вона. _ Поклала й сіль, будь спокійний. Загорнула в папір разом з бісквітами.
_Він_ (з жалем). Якби ти наповнила фляжку коньяком… для втіхи.
_Вона. _ Втіхою для тебе будуть мої хороші почуття.
_Він. _ А яка користь від цих «хороших» почуттів?
_Вона. _ Допомагай товаришу Андрєєву, не дозволяй перевтомлюватись. Завжди будь поруч з ним. Тільки так робить справжній товариш. І я любитиму тебе.
_Він. _ І підеш за мене заміж?
Невідомо, що відповіла б дівчина на його запитання, якби до них не підійшов Марко Маринов.
— Слухай, голубе, — звернувся він до картографа. — В цю сумку я поклав з десяток соковитих яблук для Андрія. Якщо особисто дам йому — відмовиться. Норовистий хлопець! Ти передай йому, хай їсть на здоров'я і не звертає уваги на дрібниці. Начальство існує для того, щоб тримати нас в руках. Скільки мене тягали! Дивись, не забудь!
Він поклав пакунок на зав'язану торбу, винувато всміхнувся лаборантці і, підстрибнувши на кривих ногах, швидко повернувся назад. Не встиг він перейти через дорогу, як біля лаборантки й картографа виріс Зюмбюлев.
— А, ти тут, зраднику! — прогримів придушений басистий голос Зюмбюлева. — Все біля жіночої спідниці крутишся! Я ж говорив тобі вночі, — по очах бачу, що ти за один! — Зюмбюлев повернувся до лаборантки. — Він з перелітних птахів, май це на увазі, дівчино! Інакше зав'язнеш.
— Навряд! — сумно похитав головою картограф.
Зюмбюлев набрав серйозного вигляду і, озирнувшись навколо, витяг із задньої кишені своїх мисливських бриджів пляшку і спритно засунув її під пакунок з яблуками.
— Щоб тільки не помітив Папазов, боронь боже! — застеріг він.
Він вп'явся очима в картографа і, посмикуючи борідку, сказав похмуро:
— Це даю вам обом з Андрієм, та більше для нього. Хай прополіскує час від часу горло. Скільки ми перетерпіли разом минулого літа! А ти, голубчику, дивись мені у вічі і мотай на вуса: якщо сам вижлуктиш, я з тебе кров вип'ю, запам'ятай собі! Я злий і нікому нічого не прощаю. Тільки жінці своїй прощаю один-два рази на рік, коли повертаюсь з відряджень. Це у моряків та в нас, геологів, такий закон. В усіх інших випадках, — він покрутив вуса, — я нещадний. Я й сам міг би дати хлопцю слив'янку, та дивлюсь, щось він дуже сердитий, тому передаю через тебе. Ти дивись мені!
Він насварився кулаком і пішов.
Табір поступово стих, спустів. Залишилось тільки троє: Вилю Власев, лаборантка і сторож з села Цвят. Циган погнав мулів пастись.
Прощаючись з Андрієм, лаборантка причепила йому гілочку дикої герані до куртки і шепнула:
— «Невидимий» з нами. Дивись, сам не ходи по темних місцях. Увечері не розпалюй багаття!
VI
Замість того, щоб виконувати завдання протягом чотирнадцяти днів, Андрій вже на сьомий повернувся в табір.
Рік-півтора тому я випадково зустрівся з картографом Делчо Єневим, і він одразу мене впізнав, як це не дивно. Наберіться терпіння, я розповім, коли й де ми познайомились того літа. Цікаво, що він з першого погляду впізнав мене, хоч спочатку і не міг згадати, хто я і де ми зустрічались. Я належу до тих людей, яких раз побачиш і запам'ятаєш на все життя. Дивно, що мої знайомі дуже ніяковіють, коли я починаю з ними розмову, ніби не розуміють відразу, хто я і де вони мене бачили. Я пояснюю це звичайною людською неуважністю. Адже ми живемо в дуже напружену, динамічну епоху.
Так от зупиняю я Делчо Єнева, привітно тисну руку і посміхаюсь.
— Як ся маєте? — питаю. — Як справи?
— Дякую, — відповідає він. — Я здоровий, і на роботі все гаразд.
— В наших краях буваєте? — і вигукую: — Які там зміни!
Він ніяково посміхається.
— Пробачте, — каже, — які це краї ви маєте на увазі?
Я пояснив йому, і він вдарив себе по лобі:
— Так, так! Ясно! Тепер пригадав! Щось я став дуже неуважним. Вибачте!
Я сказав, що вибачатись нічого, бо час, звичайно, йде, ми змінюємось і таке інше. Він слухав мене, посміхаючись, і навіть затягнув у закусочну, що напроти Народних Зборів.
— До речі, — сказав він, — це добре, що ми зустрілись. Давай вип'ємо слив'янки на честь тих добрих часів.
Я не люблю пити, та коли зайшла мова про «ті славні часи», то, зрозуміло, без будь-яких вагань вирішив зрадити свої принципи.
— Гаразд, — погодився я. — По одному келиху з охотою!
Ми зустрілись о шостій годині, а розійшлись о дев'ятій, коли офіціантка люб'язно порадила нам більше не замовляти напоїв. Власне, ця порада стосувалась Делчо Єнева, який бив кулаком по столу.
Ми багато дечого пригадували з того, що було в те літо, і кожну пригоду відзначали цоканням келихів. Найбільше говорили про лаборантку, але я вам передам тільки ту частину спогадів Делчо Єнева, яка є продовженням моєї перерваної розповіді про Андрія.
«Ми вийшли з табору мовчазні, навіть трохи незадоволені. Ти повинен мене зрозуміти — я мав підстави бути в кислому настрої, бо ніс на спині великий вантаж. Причому більша його частина належала не мені. Я ніс ті речі, що призначались для Андрія, і стогнав під тягарем плаща й ковдри, якими закохана жінка хотіла зберегти здоров'я свого любимого. Любимим був не я, і це найбільше мене мучило. Ти, певно, мене розумієш? Взагалі гадаю, що не знайдеться чоловіка, який почував би себе щасливим у такій ролі! Безсумнівно, немає такого. Отож, настрій у мене був поганий, і я йшов похмурий, час від часу крадькома поглядаючи на свого супутника й дивуючись: невже і йому тяжко? Рюкзак? Дійсно, він був набитий різними речами, з нього стирчали якісь держаки, кілки, та для його широких плечей це була дрібниця. Ясно, що не рюкзак обтяжує його. «Щось ятрить йому душу», подумав я і відразу догадався: адже позавчора начальник лаяв його за той ескіз із форелями? Нелегко, коли тобі зробить нагінку такий, як Спиридонов. На мене гримали часто, і тому я співчував Андрію. «Хоч він заслуговує, — думав. — Вигадав, що знайшов смарагдову жилу, а начальникові показує план місцевості, де водяться форелі». Одначе думав і інше: «Ну, гаразд, полаяли його. З ким не буває? Визнай свою вину, як належить. Пройде день, настане новий, все забудеться. Якщо все пам'ятати, то до чого можна дійти? Чи не так? Є гріх, буде й прощення, правда? Навіщо так переживати? Молодий, здоровий, дівчата зітхають по ньому, все життя попереду — чого там сумувати? Та я б на його місці ще й підсвистував!» — так я собі думав ї крокував, намагаючись не відставати від Андрія. Сонце вже піднялось над лісом і, хоч не було ще дев'яти годин, припікало не на жарт. Мені стало так прикро, що я, не кажучи ні слова, цілком свідомо намацав пляшку Зюмбюлева, відкрутив корок і ковть-ковть — надпив трошки. І знаєш, повеселішав! Немов вітерець обвіяв мені душу. А мій супутник став дибки! «Віддай!» кричить. І вирвав пляшку з моїх рук. Розмахнувся, — і вона описала параболу над верховіттям. Я й незчувся, як вона зникла.