— Двоє-троє, — повторив старший.
— Делчо Єнев, — почав Вилю Власев. — Він тут. Чуєте — грає на окарині1. Потім Андрій Андрєєв… От про нього не можу сказати нічого певного. Він завчасно закінчив дослідження району X, і я вирішив дати йому відпустку на кілька днів. Дуже здібна людина, але над міру запальна і тому іноді робить дурниці.
— Наприклад?
— Наприклад, уявив собі, що тут десь є сліди берила, і я певний, що він знову подався в ті місця. А втім, ви знаєте, що таке берил?
— Гадаю, що його не їдять з молоком, — засміявся молодший.
Той, що в куртці, стрельнув очима в його бік, і молодший випалив одним духом:
— Мінерал, з якого добувається метал берилій, вдвоє легший від алюмінію.
— Вірно, — сказав Вилю Власев. — Стратегічний мінерал. Приємно, що ви розумієтесь у мінералогії.
— Ви сказали, що той Андрій Андрєєв, — перервав його старший, — знову кудись подався. Чому «знову»?
— Минулої осені він був у цих краях. Гадаю, що якраз тоді він і натрапив десь на сліди, тобто на уявні сліди берила.
Старший, помовчавши якийсь час, запитав:
1 Глиняний або металічний духовий інструмент у формі довгастого яєчка, по звуку подібний до флейти.
— А хто третій?
— Ігнат Арсов, з групи парторга. Минулої осені* він знайшов у цих місцях багаті поклади міді. Я дозволив йому зробити доповідь у селі Цвят, бо його група на п'ятнадцять процентів перевиконала план. Думаю, що він уже в селі.
Старший замовк.
— А скільки кілометрів звідси до того місця, де, як гадає цей Андрєєв, є берил?
— Бачите, цього я не можу вам точно сказати. Де ці фантастичні місця, я й сам не знаю. Можливо, і, він не знає. Та, певно, блукає в південно-західному напрямку, кілометрів за 15–20 звідси.
Старший, поклавши документи на стіл, підвівся.
— Дуже дякуємо за повідомлення, — сказав він. — Це службове завдання. Де б не були, ми розпитуємо приблизно про одне і те ж. Зрозуміло, бажано, щоб ніхто не знав про нашу розмову.
Він підняв завісу й вийшов надвір.
— Яка темрява, — тихо промовив молодий, нахилившись до вуха Вилю Власева. — Страшно?
— Страшнувато, — сказав Вилю Власев.
Вони взяли рюкзаки, люб'язно попрощались з начальником бригади і зразу ж зникли в непроглядній темряві ночі.
VII
Хто такий «невидимий»? Чи встиг Андрій добратись до тієї таємничої жили, що непоборно притягала його своїм дивним ізумрудно-зеленим кольором?
Ви скоро довідаєтесь про все, але я не думаю, що це найважливіше в моїй розповіді.
Як вам відомо, сам я людина черства, розсудлива, а розсудливі люди люблять послідовність.
Отож заради послідовності я — хоч на короткий час — поверну вас до тих дорогих образів ранньої молодості, які завжди зігріватимуть мені душу найтеплішим світлом. Якби я був схильний до лірики, то без упину розповідав би вам про них. А ви бачите, я виводжу їх на сцену лише за кілька хвилин перед самим фіналом, тобто за кілька хвилин перед тим, як режисер махне рукою і скаже: завіса — кінець вистави.
Ви, мабуть, догадуєтесь, що мова йтиме про Теменужку та Радана.
Бай Дімо продав кізочок Теменужки — він був дуже свідомою людиною і розумів, що не може запобігти тій шкоді, яку завдають ці легковажні тварини, проводячи цілі дні у млині. Продавши кіз, він відправив засмучену дочку до сестри в село Цвят.
І от якось вранці Радан свиснув мені через тин, що відділяв наш двір від двору бая Дімо. Звичайно, краще він би не свистів, бо свист, як не кажіть, є ознакою певної легковажності. Тим більше, що можна було легко перескочити через дядькову комору й гукнути: «Гей, Анастасе, ти встав?» А я відповів би йому: «Встав, прошу!» Але Радан, залюблений у романтиці, легковажно свиснув через тин.
Я не розсердився на нього, а, витягши губи, свиснув теж і висунув голову з вікна. Розумніше було б не висуватись і не показувати нерозчесану голову, бо мене могла б побачити Теменужка, проте я все-таки висунувся і гукнув:
— Я тут! Що нового?
— Є одне діло, — сказав Радан: — Бай Дімо посилає дочку в село Цвят. Хочеш, проведемо її?
Сонце ще тільки почало ховатись за старий горіх, а мені раптом здалося, наче вже вечір. Що я кажу? Мені здалось, ніби наді мною, над цілим світом опускається темна похмура ніч. Я читав у ті дні астрономію і порівнював дівчину з небесним світилом. Правда, це світило не зігрівало мене, але сяяло поруч зі мною, і я радів цьому.
— Ти ще дрімаєш? — шпигонув мене Радан і голосно зареготав. Він був веселий, любив посміятись.
— Ні, вже прокинувся, — відповів я.
— То підеш з нами?
Чи піду з «ними»!.. Для чого Радану треба було це підкреслювати? А втім, для романтиків характерна безсердечність.
— Піду, — обізвався я.
За годину ми вирушили до села Цвят. йшли по стародавній римській дорозі, яку час перетворив у вузький, поритий вибоїнами путівець, що лежав, наче прибита змія, серед лісових хащів. То тут, то там, особливо на поворотах, стирчали уламки гранітних споруд, до половини зариті в землю, вкриті мохом, порослі папороттю і травою.
У Радана була поетична вдача, і тому він помічав лише звалені бурею або висохлі дерева і з жалем хитав головою:
— Б'юсь об заклад, — палко вигукував він, — з одного цього дерева вистачить дров для трьох міських хлібопекарень!.. А з цього дуба, гляньте, які можна зробити крокви для будівель!
І зітхав, бо був сентиментальним.
— Так і згниють. Шкода!
Я не був поетичною натурою, але ці мізерні рештки римського шляху спрямовували думки до античності, до часів Трої; в уяві поставали стрункі ряди когорт, великі каравани, навантажені шовками, золотом, порфіром і іншими дивами. Але я не захоплювався ні золотом, ні шовками, не хвилювало мене і військове мистецтво. Тому когорти й каравани з'являлись і зникали на широкому кам'яному шляху, а я навіть не звертав на них уваги.
Я думав про далеке минуле, а Теменужка й Радан бігали по дорозі або зникали в лісі і зривали якийсь гриб, після чого довго сперечались, — отруйний він чи ні.
А я мріяв про себе: якби не Радан, що розважає її такими поетичними дрібницями, як, приміром, гриби, якби з нею був тільки я… О, тоді вона б одразу побачила, що таке доросла позитивна і розсудлива людина. Я б не розважав її підрахунками, скільки кубометрів дров можна нарубати з того чи іншого гнилого дерева, а повернув би її уяву до античного часу і закінчив би прислів'ям: «Так минає слава світу». Справді, які гриби — чи то печериці, чи сироїжки або мухомори, — які гриби можуть зрівнятися з такою серйозною і у найвищій мірі цікавою розмовою?
Та я, на жаль, був не сам. І тому мовчав. Нехай все-таки вона побачить, що я серйозна людина. А може, буде збентежена моїм мовчанням? Може, підійде до мене й запитає: чого мовчиш, що з тобою? Але я нічого їй не відповім. Тільки всміхнусь.
В обід ми дістались до кооперативної мандри [місце виготовлення бринзи та масла]. Вівчарі зустріли нас гостинно, почастували кислим молоком і свіжою бринзою. Три години минуло, поки Радан роздивлявся кошари і збагнув технологію виготовлення масла та сиру.
Потім, коли ми вже далеченько відійшли від мандри, то на роздоріжжі, де шлях розходився трьома вузькими стежками, густо вкритими опалим листям, почали сперечатись: Теменужка казала, що треба йти прямо, я — ліворуч, а Радан — праворуч. Теменужка наполягала, щоб ми слухались її: торік вона йшла з батьком у гості саме цією стежкою, що вела на верхню вулицю села. Радан пригадав, як три-чотири роки тому він був у селі Цвят в якійсь справі і на цьому перехресті повертав праворуч. Мені не доводилось ходити в це село, але, щоб справити враження обізнаної людини, я зневажливо посміхався і мовчки вказував ліворуч. Навіть пішов по стежці, безтурботно посвистуючи.
Не знаю, що змусило їх піти слідом за мною. Може, вони просто не хотіли поступитись одне одному, а може, я вплинув на них своєю впевненістю, але Радан і Теменужка поплентались за мною, і я на мить заціпенів: а коли ця стежка не приведе ні в яке село Цвят?.. А тягнеться на південь, до кордону?