Звідки взялась ця печера? Уявіть собі — просто у нас під ногами! Ми розташувались на її покрівлі. Спуск по стрімкому схилу вів у яму крізь віти зламаного бука.
Встановивши, звідки і як з'явились учорашні нічні гості, Радан задоволено потер руки і повернувся до нас.
— А ви все спите, спите! — добродушно засміявся він і почав розповідати свої пригоди.
Теменужка дивилась на нього широко розкритими, здивованими очима.
— Це схоже на сон, — сказала вона. — Може справді всі оці страхіття тобі приснились?
Не знаю чому, але й мені хотілось, щоб розповідь Радана дійсно виявилась казковим сном. Оскільки він був романтиком, то йому могли наснитись різні нісенітниці.
— Поділяю думку Теменужки, — промовив я.
— Ви краще зробите, якщо підете зі мною прогулятись у печеру, — відповів Радан. — Хочете?
— Гаразд, — сказав я. — Печери є всюди. Можливо, й під нами теж. В цьому нема нічого особливого. Але оця твоя історія з двома невідомими… Ти, певно, її вигадав, щоб здаватися цікавішим. Признайся!
Радан засунув руку в кишеню, витяг папірця і розгорнув його просто перед носом у мене.
— А це що? — запитав він.
Я побачив недокурок з золотим мундштуком, формою він нагадував шматок товстого черв'яка.
Я був обеззброєний. Заперечувати було неможливо — цей недокурок з золотим мундштуком доводив справедливість Раданових припущень.
— Знаєте, що? — пожвавішала Теменужка. — Давайте підемо в печеру! Там, мабуть, є сталактити. А я бачила їх тільки на малюнку в підручнику з географії.
— Ні, — сказав я. — Сталактити — звичайнісінькі речі. Кальцій-карбонат. Замість збирання кальцію-карбонату я пропоную піти по слідах двох бандитів. Ми повинні знайти їх сховище — це наш обов'язок.
Радан якийсь час дивився на мене, потім зухвало розсміявся.
— Чого ти смієшся? — насупився я.
— Зараз скажу, — він подав Теменужці скибку хліба з куском сиру зверху і таку ж порцію дав і мені. — Скажу, — повторив він, зав'язуючи ранець. — По-перше, ти не з тих, хто переслідує бандитів. Ця робота тобі не під силу. Ти мила книжна душенька і надто тендітний для такого небезпечного полювання.
Він сказав саме так: «мила книжна душенька». І більше того — надто слабкий для такого небезпечного полювання. Я не знав точного значення слова «тендітний», але інстинктивно відчув, що цей епітет не личить чоловікові. Ясно, що мені треба було тут же розсердитись, схопити ранець і піти, навіть не попрощавшись з цим зухвальцем, моїм однокласником і товаришем. Ми з ним, як я вам уже казав, сиділи за однією партою. Але я знав, що в нього романтична душа, а такі люди не можуть відповідати за свої слова. Тому не схопив рюкзак і не пішов. Тільки зробив вигляд, що ображений. І нічого більше.
— По-друге, — вів далі Радан, — погода суха, і ніяких слідів на землі не лишається. По-третє, — хіба ти впевнений, що вони бандити? А може, вони шукачі скарбів? Або мисливці?
— Краще все-таки піти в печеру за сталактитами, — сказала Теменужка і, лукаво глянувши на мене, додала: — Нічого, що вони з кальцію-карбонату. Я знаю, що вони красиві.
— Слухайте, діти, — втрутився Радан. — Зараз ми не будемо переливати з пустого в порожнє, не підемо по сталактити. Я залізу он на те дерево — бачите? Найвище. Спершу розберусь, де ми, а потім пропоную зробити так. По-перше, треба піти в село Цвят. По-друге, — повідомити в міліцію про цих двох. Теменужка з нами може не ходити. Якщо знайдемо сталактити, я їй цілий кошик наламаю.
Те, що він відмовився від товариства Теменужки і віддав перевагу мені, загоїло тяжку образу, повернуло мені хороший настрій, і я посміхнувся спокійною посмішкою мудреця.
— Ти повинна бути розсудливою, Теменужко, — порадив я. — Ходити по темних нерозвіданих печерах не дуже личить такій дівчині, як ти. Це чоловіча робота.
Вона тільки зиркнула на мене, і я побачив, як у її зіницях блиснули вогники. Може, то були глузливі вогники, — хто знає? І сказала:
— Поки ти доповзеш, я долечу, зрозумів?
Я зрозумів, що ці слова стосуються мене і за ними приховується якийсь глибокий зміст, але не став їх тлумачити, дівчата люблять говорити зайве.
— Ти без мене туди не підеш, — сказала вона Радану. — Ти мені повинен пообіцяти. Адже ж збирався йти в геологічну бригаду?
— Ага! — мугикнув Радан.
— йди куди хочеш, але туди без мене не підеш!
Хоч це й звучало як наказ, але інтонація була така, наче ніжне сердечне прохання. І, повірте, мені стало шкода, що цей наказ стосується Радана, а не мене. Такий наказ я з дорогою душею виконав би!
— Що робитиму, то моє діло! — знизав плечима Радан.
Справді, який непоправний романтик!
І так трапилось, що ми були за три кілометри від села Цвят. Якби напроти не було гори, ми ще вночі побачили б мерехтливі вогники крайніх хат.
— От бачте, — хвалився я. — Моя інтуїція мене ніколи не зраджує. Я маю безпомилкове чуття, коли десь подорожую. Може, провести вас через весь ліс із зав'язаними очима?
Теменужка пирхнула. У цю мить дятел постукав дзьобом по дереву, і саме через це, мабуть, вона засміялась, бо дивилась на нього, а не на мене.
Одна деталь: трохи лівіше від нашого горба ми запримітили невеличке джерело. Вода в ньому була така чиста і прозора, що ми не могли стриматись — пили, мало не захлинулись.
Згадуючи ті часи, я думаю: куди поділись молоді радості! Тепер підеш на екскурсію, вип'єш гірської джерельної води, а такої радості, як колись, немає… Невже підземні джерела стали гіршими?
За півтори години ми добрались до села Цвят. Теменужка пішла до своєї тітки, а ми з Раданом — прямо в сільраду.
В сільраді знайшли тільки одного чоловіка, та й той, як видно, тільки прокинувся, бо довго дивився на нас і розглядав блукаючими пустими очима.
— Шукаю начальника відділення, — пояснив Радан.
— Шукай його в селі Рашковім, у тестя, — відповів, позіхаючи, заспаний чоловік. — У тестя, — повторив він і додав: — У відпустці чоловік. Для чого він вам потрібний?
— А ви хто такий? — спитав Радан.
— Тошо, але і його нема.
Ми перезирнулись і помовчали.
— А ви хто такий? — спитав Радан.
— А ти хто такий? — скипів чоловік. Він уже зовсім прокинувся. — Ану, покажи свої документи. І ти теж! — звернувся він до мене. Згодом, коли він довідався, чий я племінник (мого дядька знав увесь район), усе пішло, як по маслу. Усі працівники сільради, сказав він, разом з головою рано-вранці пішли туди, де садівники збиралися спорудити невелике водоймище. Міліціонер Тошо теж поплентався з ними, ніби без нього не можна було обійтися. А ми тут чого шукаємо?
— А ви хто? — спокійно спитав Радан.
Чоловік мало не підскочив з кованого стільця, і мене дуже здивувало, що він стримався:
— А! Трясця твоїй матері! — вдарив він кулаком по столу. — Хто ти, та хто ти! Ну, касир. Досить з тебе? Найдовіреніша особа, от. Кажи тепер, чого тобі треба?
Ми знову перезирнулись. За спиною чоловіка стояв квадратний залізний сейф, і це чомусь викликало особливе довір'я до касира.
Радан коротенько розповів про нічну пригоду, про двох чоловіків і про дивну печеру.
— Таких дірок тут скільки хочеш! — махнув рукою чоловік. — Колись, у старі часи, тут були шахти, в них видобували мідь та інші мінерали. — І запитав: — А які ці двоє? Молоді, старі?
— На вигляд не старі, — сказав Радан.
— Тоді стережіться! — засміявся касир.
Як більшість касирів, він був повний, лисий і червонощокий, руки в нього були, наче з тіста.
— Стережіться, хлопці, — повторив касир. — Я знаю їх обох. Вчора вони були тут. Із слів голови я зрозумів, — продовжував він серйозно, — що це надійні люди. Не бійтесь!