— Які люди? — спитав Радан.
— Ти багато хочеш знати, хлопче! — касир похитав головою. — Так не можна: хто ти, а хто вони! Є справи, які тримають у таємниці. В інтересах служби і безпеки. Ми живемо поблизу кордону, адже так? Значить, треба перевіряти всю місцевість, але так, щоб ніхто не догадався.
Ці розмови йому набридли, і він зітхнув:
— Бережіть свою молодість.
Ми зрозуміли, що розмова закінчена і треба йти.
Пішли До Теменужки. Вона гладила по морді спокійну сиву корівку, зовсім не усвідомлюючи тієї небезпеки, яка таїлась у її загнутих рогах.
— Ще вдарить! — попередив я дівчину, ставши біля входу в обору.
А Радан зайшов усередину, гукнув на корову і махнув мені рукою: «йди сюди!»
— Слухайте, — почав він, — слухайте і вирішуйте. Сам я вже вирішив, тепер слово за вами.
— Що ти надумав? — стурбовано глянула на нього Теменужка.
— Розвідати печеру, на яку оце ранком натрапив там, під горбом. Зроблю ескіз і вишлю в центральне туристське управління. Нова печера — це таке діло, заради якого варто засукати рукава і взятися за роботу. Далі я назбираю різних мінералів і подарую їх гімназії, — хай прикрашають наш кабінет фізики і мінералогії. Якщо печера цікава, то про це дізнається вся країна, б'юсь об заклад. Наїдуть тисячі туристів! А для них потрібні готелі, ресторани, місця розваги. Ось вам, діти, і нова стаття прибутків для села Цвят! Печера, — кажу вам, — якщо вона цікава, стане прибутковою державною установою. Тут буде таке пожвавлення, що гроші потечуть річками, — згадаєте мої слова.
— Яка там печера, — перервав я його з досадою, мене дратувала його поетична фантазія. — Хіба ти не чув, що розповів касир? Він цілком ясно сказав: це стародавні копальні, розроблені ще в античний період тисячами рабів. Саме так казав він. Тут видобували мідь, а може й залізо. Село Цвят було центром багатого шахтарського району. Майстри кували щити, списи, двогострі мечі, виливали блискучі шоломи, лати з непробійної броні. От згадайте озброєння фракійських царів, описане Гомером в «Іліаді». Це озброєння було виготовлене тут. Так. Я певен, що в якійсь із цих копалень працював і легендарний фракієць, раб Спартак. Можливо, саме в цьому руднику, який ти виявив.
Сказавши так, я глянув на Теменужку, гадаючи, що побачу її схвильованою, поринулою думками в ті далекі спартаківські часи. А вона погладила корову по морді, піднесла жменьку сінця й спитала нас:
— Правда, хороша? Звуть її Ветка.
— Чудове ім'я, — погодився Радан. — Типова наша кличка. Звучна.
Я промовчав.
— Печера чи копальня, — обернувся до мене Радан, — кінець кінцем, однаково. Адже це під землею? А підземні катакомби завжди привертали увагу людей. Я чув, що за кордоном деякі печери навіть електрифіковані. Сідаєш у трамвайчик, їдеш, а перед очима мелькають і сталактити, і сталагміти й інші Теменужчині мрії. Велике поле діяльності. Цей колишній рудник, — кажу вам, — може перетворитися в дуже цікавий туристський об'єкт. А де є туристи, там панує економічне пожвавлення. Я вас питаю: чому районна кооперативна спілка повинна скуповувати виноград, коли його можна продавати на місці? Споживачами будуть тисячі туристів. В такій же мірі це стосується і молока та сиру.
Я аж здригнувся. Знаючи, що поетична фантазія мого товариша не має меж, я перервав його:
— Слухай, давай не будемо говорити про молоко та сир. Мене особисто більше цікавить питання про Спартака. Подумайте, а що, коли ми виявимо якийсь його напис у цій давній печері!
— Щось мені не віриться, — промовив Радан. — Звідки?
Отаким він був. Міг мріяти про різні абстрактні речі, а дійде до реального, конкретного, як припущення щодо Спартака, — одразу ж його охоплює зневіра: звідки?
— І я піду з вами, — сказала Теменужка. Вона була мудрою і не втручалась у нашу суперечку.
— Ти? — Радан зухвало розсміявся. — Ти гадаєш, що тебе тітка відпустить?
Мені стало шкода дівчини, і я зауважив:
— Спробуй. Поговори з нею. Якщо хочеш, я підтримаю.
— Дурниці! — промовив Радан. — Ти дуже наївний. Яка це тітка відпустить отак — ні сіло, ні впало — свою племінницю?
Теменужка зітхнула. Задумалась.
Через якийсь час Радан почав підсвистувати.
Я знав його вдачу і тому ще більше занепав духом. Було очевидно, що він вирішив не турбуватись про дівчину.
— Слухайте, діти, — сказав він. — Я пропоную добиратись до геологічної партії. Ми, десенемісти, повинні завжди цікавитись наукою і допомагати дослідникам. Я залишусь там довше, а ви побудете день-два і повернетесь. В такому разі тітка не заперечуватиме і відпустить Теменужку.
— Гаразд, — погодився я. — А копальня? Невже ми не спробуємо розгадати її загадки?
Я міг би далі розвинути свою теорію про можливість натрапити на сліди Спартака, але він махнув рукою:
— Годі. Наша стратегічна мета — бригада. Ця мета благородна, і я певен, що тітка не зможе прогнати нас. Буде заперечувати — ми скажемо, що вона мислить не по-громадському, і вона здасться. А про рудник — ні слова. Адже, правду кажучи, нема ніякої рації говорити їй про це. Рудник — це деталь тактична. По дорозі до бригади ми зайдемо туди і дізнаємось, чи може він бути цінним як туристський об'єкт.
— Чудово! — вигукнула Теменужка і, сплеснувши в долоні, обняла й поцілувала корову. Яка була потреба обнімати тварину, цілувати її і який зв'язок мав цей сентиментальний жест з планом Радана, — мені було незрозуміло.
— Слухайте, — вів далі Радан. — Треба запастись харчами на два дні. Нам необхідні клапті вовни для факелів. Теменужка візьме на себе клопіт забезпечити нас цими клаптями. Крім того, ми дамо їй гроші, і вона купить у сільмазі два-три літри гасу. От і все. А зараз вперед, до тітки, — вона перший бастіон!
Цей бастіон виявився набагато легше подоланим, ніж ми гадали. Почувши про наш задум, тітка ласкаво всміхнулась і сказала, закачавши рукава:
— Добре надумали. У нас там є своя людина при інженерах. — Вона звернулась до Теменужки: — Твого дядька Лазаря двоюрідний брат — Стаменко, чуєш? Пам'ятаєш його? Коли ти з батьком приходила позаторік, він водив тебе на ярмарок в Новоречене. Пригадуєш?
— Ах, пригадала! — защебетала Теменужка. — Бай Стаменко. Як же! Пам'ятаю.
— Він, він, — кивала, всміхаючись, тітка. — Зараз він служить в ТКЗГ [трудові кооперативні землеробські господарства] сторожем, але голова послав його з бригадою.
Вона підв'язалась рушником і, нахилившись над коритом, насипала туди чистого й білого, як крейда, борошна.
— Ось я швиденько приготую солодку перепічку. А Стаменкові перекажіть, хай скоріше повертається, бо нікому стерегти склад. То не склад, а чудасія! Навіть на замок замкнутий, а в стінах такі щілини, що боронь боже! Тільки той, хто не захоче, не залізе туди.
Ми обіцяли тітці, що приведемо з собою цього Стаменка.
Наближався час обіду, коли ми добралися до місця нашої ночівлі.
Радан вирізав три палки, обмотав кінці клаптями, і факели були готові. Ми обережно спустились у яму. Я робив усе, щоб чимсь допомогти Теменужці і, очевидно, тому полетів вниз. Я, мабуть, добре подряпався б, якби Радан не притримав мене.
І от ми пройшли через круглий отвір. І зразу ж нас огорнула вогка прохолода. Ми опинились у похмурому кам'яному коридорі, завширшки до трьох кроків і досить високому, так що голови нахиляти не доводилось.
— Запалити факели? — пошепки запитала Теменужка.
— Іще видно, — відповів Радан.
Так ми пройшли до двадцяти кроків. Сутінки згустились, ставало дедалі темніше. Нарешті ми запалили факели. На сірих кам'яних стінах заграли червоні відблиски, і серед цих відблисків рухались наші чорні силуети, наче живі картинки, намальовані тушшю.
— Чи близько сталактити? — запитала Теменужка.
— Ага, — заспокоїв її Радан. — Через годину-дві, може, й натрапимо.
Ми пройшли ще десять кроків і зупинились. Тут галерея звужувалась і круто повертала праворуч. Ми увійшли в якусь заглибину у формі циліндра і відразу відчули під ногами схил.