Ми мовчали. Теменужка вийшла наперед; їй, видно, хотілося сказати щось важливе. Та не знаходила слів, — їй забракло сміливості. Переминаючись з ноги на ногу, вона ковтала слину і з тугою дивилась на нас, ніби шукаючи співчуття. Щиро кажучи, в ту мить мені дуже хотілось бути на місці Андрія, мабуть, тому, що він носив на грудях електричний ліхтар…
Андрій, піднявши молоток, на який спирався, збирався вже махнути нам на прощання рукою, як несподівано заговорив Радан:
— Ви, — сказав він, — не повинні йти в цей рудник. Ні в якому разі, — повторив він, — ви не повинні йти всередину… Якщо вам дороге ваше життя. Якщо ви не збираєтесь передчасно опинитись на тому світі.
Тоді я нічогісінько не знав про ті пригоди з берилом, які вам уже розповів. Тому я чекав, що Андрій посміється з Раданових слів, що він просто поплескає його по плечу і скаже: «Дивись за собою, хлопче», або щось подібне. Цього я чекав. А він відступив крок назад, лице його витяглось, брови зсунулись і нависли над очима.
— Ну, — сказав він і, помовчавши, закінчив: — кажи, Ідо ти маєш на увазі.
Повірте мені, цей чоловік, такий милий хвилину тому, відразу змінився, став схожий на яструба, що приготувався до смертного двобою, або ж, точніше, — на людину, що твердо вирішила вбити когось, аби за всяку ціну, всупереч всьому, досягти якоїсь таємничої мети.
— Там бікфордів шнур, на повороті! — вигукнула Теменужка. І невідомо чому, підбігла й стала попереду Радана.
— Бікфордів шнур, — сказала вона. — Справжній. Радан працював з такими шнурами. Маленький кінчик висить. Ми всі троє його бачили.
Я стояв трохи збоку від Андрія, і, не знаю чому, мій погляд прямо прикипів до його руки, що стискала держак геологічного молотка. І я помітив, як пальці розтулились і залізо стукнуло об землю. Треба сказати, що цей звук чимсь мені дуже сподобався. Інколи і грубі звуки приємні для слуху.
— Не дивуйтесь! — сказав Радан. — Поворот галереї замінований. Чому і для чого, — доведеться встановлювати. Але йти всередину безглуздо. Треба зачекати.
— Навпаки, треба поспішати! — із злістю всміхнувся Андрій. — Дуже поспішати! Інакше буде пізно.
— Не буде пізно, — уперся Радан. — Ми заявимо в міліцію. Прийде охорона і вартуватиме вхід.
— Від кого вартуватимуть вхід? — знову здригнувся Андрій. — Від кого?
Ми дивились на нього здивовано і збентежено, не знаючи, що відповісти. Тоді ж ми нічого не знали про «невидимого», і поведінка незнайомця здавалась нам дивною.
— От що, — спокійніше заговорив Андрій, затягуючи ремінці рюкзака. — Рудник — це не крамниця, біля якої можна поставити варту і бути певному, що ніхто не влізе. Ці старі копальні схожі на будинки з багатьма вікнами і дверима, тільки з тією різницею, що в домі ми знаємо всі двері й вікна, а в руднику вони невідомі, і їх не можна бачити. Ми з вами бачимо тільки одні двері, ось, — і він вказав на яму. — Але чим ви доведете, що це єдині двері й інших нема? А що, коли є другий вхід? Охоронці вартуватимуть тут, а злодій проникне в іншому місці і зруйнує не одну, а десять шахт. Зараз злодій спокійний, бо певен, що своє завдання виконав. Але якщо ви зчините галас, то він зрозуміє, що нічого не зробив, і повернеться сюди. Тому я вам раджу мовчати й терпіти. Замість того, щоб іти в село Цвят і кликати міліцію, краще ходімо зі мною. Побачите і озеро, і сталактити, і багато інших казкових речей. Згодні?
Ми дивились на нього занімілі, захоплені силою його логіки, вражені блиском його відкритих чистих очей.
Першим опам'ятався Радан.
— Це розумно, — сказав він. — Тільки я пропоную внести одну зміну у ваш план. Зовсім незначну. А саме: під землю з вами піду тільки я. Анастас і Теменужка залишаться тут вартувати. Як побачать щось підозріле, запалять факел і побіжать до нас. — Він на мить задумався. — Галерея розгалужується?
— Є відгалуження ліворуч і праворуч, — сказав Андрій, — але ці ходи тісні й низькі, отже немає небезпеки заблудитись. До місця, де ми зупинимось, звідси йти одну годину.
Теменужка зітхнула, на її очах з'явились сльози. Вона нічого не промовила, тільки відвернулась і почала старанно довбати землю ногою. Не знаю, що цікавого помітила вона там.
Радан винувато всміхнувся і промовив:
— Я принесу тобі багато уламків від сталактитів, чесне слово.
Теменужка промовчала.
— Допоможемо товаришеві геологу, — сказав він. — А завтра, якщо все буде гаразд, підемо туди разом. Дивіться ж, будьте уважні, зрозуміли?
— Будь спокійний, — сказав я. — Можеш покластися на мене. — І бадьоро посміхнувся: — Щасливої дороги.
VIII
Минула ніч, настав ранок — похмурий, туманний. Небо все нижче спускалось над головою; почав мрячити тихий, дрібненький дощик.
Ми лишились удвох. Забралися в кущі і звідти позирали в тому напрямку, звідки мав повернутися Радан. Теменужка зітхала. А я поглядав час від часу на темне склепіння неба, що ледве виднілося крізь нависле гілля, і марно старався згадати який-небудь елегійний вірш.
«Так, — думав я, — Теменужка зітхає за Раданом. Андрій тривожиться про свій дорогоцінний мінерал. А я, розкривши рота, ловлю гав і не маю, по чому зітхати, за чим тривожитись. Я тільки відчуваю, що мені якось сумно, порожньо на душі, а чому — пояснити не міг би, хоч би як старався».
А втім, навіщо я говоритиму про себе?
Ви маєте уявлення про мій черствий, прозаїчний характер, про мою схильність завжди і за будь-яких обставин показувати себе таким, яким я є від природи: розсудливою і строго-діловою людиною.
Дамо краще слово Радану. Він поетична душа і, як гадає Теменужка, цікавіший за мене.
— Але ж, — скажете ви, — Радана з вами немає?
Правда, його нема. Вибачте, але я зовсім не збирався збивати вас з пантелику. Я хочу розповісти вам те, що чув від нього, тільки кількома днями пізніше, коли ця історія з берилом була закінчена.
«Андрій крокував попереду, а за ним — я. його ліхтарик кидав пучок променів, наче прожектор освітлював дорогу; за хвилину-дві ми прибули. Я не встиг показати йому ґнотик, як він сам його побачив. В нього дивна здатність усе помічати вчасно, нічого не випускаючи з поля зору. «Тут, ліворуч — яма, а тут — западина», попереджав він мене всю дорогу. І добре, що попереджав, інакше я тисячу разів міг би розбити голову, поспішно пробираючись по тому лабіринту. Отож, він побачив шнур і, ні секунди не роздумуючи, вийняв ніж, плюнув на його гострий кінець і обережно відрізав до самого капсуля. Потім ми пішли далі.
А галерея стрімко спадала вниз. Мені здавалось, що я от-от сковзну і покочусь по цьому похилому кам'яному циліндру до самого пекла, де впаду у вогонь і дим. Повітря ставало тяжким, схожим на холодну круту кашу, і найбільш дивно було те, що воно ніби стискувало груди, налягало, наче якась залізна рука. Не знаю, як відчували себе ви з Теменужкою. Ми посувались обережно, розмовляли, а коли людина говорить — дорога й час минають непомітно.
Але ось галерея почала підніматися, І повітря посвіжішало. Ми добрались до того залу, де сталась ота пригода, куди дійшли і ви з Теменужкою. Цей зал, власне, являв собою конус, повернутий вершиною до галереї. Ти помітив — високий, наче собор, з усіх боків оточений стрімкими скелями, по яких стікала прозора підземна вода!
Ми швидко проминули цей зал і, наче в казці, опинились перед чарівною сталактитовою завісою з дивними мереживами з молочно-білих кам'яних ниток. Ми поринули в хаос сталактитів. Деякі з них були схожі на людей, інші нагадували фантастичних тварин, що жили кілька мільйонів років тому. Подекуди сталактити з'єднувались між собою і утворювали щось подібне до велетенських арф. Згори звисав білий виноград, нерухомі віти прикрашали дрібні квіточки; мелькали оленячі роги, бивні слона. І яких тільки ще не було див! «Це вода пройшла крізь шари вапняка», коротко пояснив мені Андрій. А я подумав: «Ось вона — золота шахта села Цвят!»