Вона кудись вибігла з палатки, і за півгодини в таборі зчинився великий галас. До мене прибігли геологи, всі без кінця розпитували подробиці. З Софії прибув начальник геологічного відділу — ти його бачив, — цей старий дуже жвавий і строгий. Він двічі розпитував мене про ту зелену плиту в руднику, і я двічі повинен був пояснювати одне і те ж: що вона зелена, і такої-то довжини, ширини тощо. Він слухав мене, похитував головою і сварився пальцем на якогось огрядного чоловіка:
— Бачиш, — каже, — товаришу Власев, як небезпечно для геолога бути стопроцентним скептиком? Скільки разів я говорив тобі, що твій скептицизм — шкідлива і страшна іржа.
А далі звернувся до інших геологів:
— Наш товариш у небезпеці, — сказав він. — Треба йому допомогти, і негайно. Хто піде зі мною?
Лаборантка перша вигукнула:
— Я!
Ти знаєш, що пішли всі. Навіть огрядний чоловік —; і той пішов з нами. Через ліс, уночі, назустріч невидимому, але страшному ворогові — це не жарт і зовсім не скидається на прогулянку. Адже так? У таборі лишився тільки сторож з села Цвят.
Я детально описав місце, дорогу, напрямок. Геологи взяли компас, ліхтарі, лопати — і всі як один кинулись до лісу рятувати Андрія і його зелений смарагд.
Спочатку всі йшли разом, потім група розпалась. Не всі були однаково витривалі в дорозі.
Попереду всіх бігла лаборантка — спритна, рухлива, наче сарна. Правда, вона часто спотикалась, але ні разу не поскаржилась, ні разу не сказала: відпочиньмо, зупинімось. Бідна дівчина…
Ми з нею так далеко всіх випередили, що скоро перестали чути їх голоси. Не видно було і вогників ліхтарів. Світився тільки фосфор мого компаса.
І ти знаєш, ми перші прибули до вас в той дивний й страшний зал».
От що розповів мені Радан через кілька днів, коли ми повернулись у село Цвят.
Але, скажете ви, як ви потрапили в той зал? Адже ви сиділи, притулившись у кущах перед ямою і, порозкривавши роти, дивились на небо?
Було так. Ми, справді, мовчки сиділи в кущах і кожен думав про своє. З потемнілого неба мрячив тихий дрібний дощик.
Ми піднялись на гору.
Не минуло й десяти хвилин, як Теменужка підштовхнула мене ліктем.
— Дивись! — прошепотіла вона і вказала рукою. вниз. — Якийсь чоловік!
Між деревами пробирався низенький опасистий чоловік у плащі і чоботях. Він віддалявся від горба.
— Хоч би він не зробив якогось лиха Андрієві, — промовила Теменужка. Вона сказала ці слова ледве чутно, і мені здалось, що в її голосі забриніли сльози. Дівчата мають таку звичку — говорити крізь сльози.
Я знизав плечима. Що я міг відповісти?
— Вставай! — почала вона штовхати мене. — Вставай, підемо до Андрія!
Власне, і мені це спало на думку, але я добирав підходящі слова, щоб висловитись коротко і точно.
Схопили факели, пляшку з гасом і кинулись до ями.
Пройшовши через круглий отвір, почули недалекі вибухи. Вони були жахливі. Певно, тому, що було тихо і йшов дощ.
Ми бігли по галереї, ніби за нами хтось гнався. Не знаю, що почувала в ці хвилини Теменужка, але мені здавалося — от-от хтось схопить нас ззаду. Ми не дивились ні вліво, ні вправо, не помічали, чи стрімкий схил, чи пологий, не відчували, чи свіже повітря, чи погане.
Бігли захекані, ковтаючи повітря розкритим ротом. У вухах кололо, тріщало. Не розуміючи, що діється навколо, ми мчали, як вітер.
Нарешті ми побачили світло. Запевняю вас — ніколи ще воно так не радувало мої очі. Відчув, що від сліз щемлять повіки. Певно, це було через світло.
Андрій здивовано глянув на нас і посміхнувся. А Теменужка кинулась йому на груди.
— Там якийсь чоловік! — схлипувала вона. — Ми бачили чоловіка в чоботях. А потім почули вибухи. Подумали, що він тебе вбив.
Теменужка схлипувала, захлинаючись. «Це тому, що вона бігла», подумав я.
Андрій поплескав її по плечі і дав їй свою пляшку з водою, щоб вона напилась і заспокоїлась. Потім попросив розповісти, але спокійніше, якого чоловіка ми бачили і де почули вибухи.
На цей раз заговорив я. Але тільки встиг розповісти, як дощ шумів у листях дерев, коли це зліва і справа до нас долинув шум. З правого боку — чиїсь голоси. А над нами, трохи ліворуч, — кроки.
Андрій направив ліхтар у тому напрямі, звідки було чути кроки. Золотий промінь пробіг по зубчастому стрімкому схилу, підскочив вище і застиг.
І ми побачили в його сяйві якийсь дивний бронзовий привид. Він стояв нерухомо й дивився на нас. Він був У куртці, з кашкетом на голові, закручені вуса спадали на міцно стулені уста.
Скільки часу ми дивились на нього — не знаю. Але привид поворухнувся, засунув руку в кишеню, і в його руках блиснула сталь довгого пістолета.
Одна мить — і події ніби насунулись на нас… Ці події навіть не можна відділити одну від одної — всі вони з шаленою швидкістю злились в одне ціле — жахливе, неподільне.
Я вже казав, що з правого боку зали почулись голоси. Саме звідти вихором вилетіла якась жінка. Вона, мабуть, теж помітила привид на скелі, бо кинулась з розпростертими руками вперед. Скрикнувши, стала вона перед Андрієм, закривши його своїм тілом. В цю мить пролунав постріл. Жінка похитнулась і впала на землю. У ту ж таки секунду щось просвистіло в повітрі, і я побачив, що ніж з страшною силою врізався в обличчя вусатого незнайомця. Він похилився вперед, голова вдарилась об камінь, потім об другий, його нога, мабуть, попала в щілину, бо він повис із спущеними вниз ніби неживими руками. І дивна річ! Коли він стояв угорі, на скелі, було ясно видно його закручені, розкуйовджені вуса, а зараз на закривавленому обличчі не помітно було ані волосинки.
— Арсов! — вигукнув хтось із подивом, зляканим, задиханим голосом.
Я озирнувся: біля Радана стояв, звівши руки над головою, високий красивий чоловік. Пізніше мені стало відомо, що це був Папазов.
— Чи це можливо? Чи це не сон? — шепотів він; на обличчі в нього застигла гримаса жаху.
Кажу вам, що все це трапилось протягом кількох секунд і скидалось на кошмарний фантастичний сон.
Андрій нахилився над жінкою. Куля влучила їй у праве плече, і на цьому місці її світло-зелена кофточка почервоніла від крові.
— Дихає? — спитав Папазов.
— Дихає, — кивнув Андрій.
Тоді Папазов вийняв з своєї похідної аптечки бинт, нахилився і зробив перев'язку. Руки в нього тремтіли. Навколо розливалося світло ліхтарів. Наші два факели лежали непотрібні на мокрому камені.
Я бачив її лице — зовсім юне, майже дитяче, смертельно бліде, наче з гіпсу. Воно ніби заціпеніло, застигло, наче в останньому сні, від якого не можна пробудитись.
Теменужка плакала. Ну, це ще зрозуміло, — мені теж хотілося плакати. Але навіщо вона схилила голівку на плече Радану? Думаю, що могла поплакати і так, стоячи віддалік від нього.
Андрій підняв жінку на руки, як дитину. Маленька, худорлява, вона безпорадно припала йому до грудей. Страшно було дивитись, як її ліва рука повисла вниз, як безвольно погойдувались її ноги, наче відрізані і сяк-так пришиті до тіла.
Ми пішли до виходу.
— А цей? — запитала Теменужка, повівши широко розкритими від жаху очима в бік чоловіка, що стріляв у нас. його тіло чорніло на скелі, наче ганчірка, що прилипла до білого вапняку.
Папазов пробурмотів щось незрозуміле і швидко пішов уперед.
— Ви йдіть, — сказав Радан. — Я вас наздожену.
Коли через хвилину він повернувся, я запитав його:
— Мертвий?
— А ти як гадаєш? — сказав він і свиснув. — Голова сплющена, як паляниця. — Він помовчав і додав: — Я ходив за ножем. Це батьків подарунок. Хороший ніж, не можна губити!
Взимку минулого року я несподівано захворів. Нічого мені не боліло, і не кашляв, температура була нормальна, а почував себе хворим.
У мене пропав сон. Спав я по дві-три години на добу, та й то був якийсь хворобливий напівсон. Вдень почував тяжку втому, наче пройшов десятки кілометрів важкої, виснажливої дороги. Лишаючись на самоті в кімнаті, я задивлявся в якусь точку і сидів нерухомо, поки не починало сутеніти, поки форми тієї речі, на яку я дивився, не починали танути і зникати в темряві. Тоді вставав, ніби збираючись кудись іти, хоч насправді не знав, куди і навіщо.