- Що з тобою?
Вiн прокинувся, але не зовсiм, ще не мiг орiєнтуватися, i тьмаве свiтло нiчного плафона лише дивувало його. А рука легенько торкала за плече, потiм доторкнулась до щоки. I раптом крик:
- Хто це?!
В голосi переляк i обурення. А скрикнула Еола - Гордiй одразу прочумався, розплющив очi. Дружина вiдсахнулась вiд нього, поспiшливо ховаючи руки за спиною. Проте погляду не вiдривала - придивлялась, наче вперше бачила його.
- Я питаю: хто це? - повторила вже трохи тихiше i ввiмкнула свiтло.
- Ти що, не впiзнаєш мене? - нарештi спромiгся Гордiй. - Еоло...
- Голос наче твiй, але ж ти зовсiм... - вагаючись, переборюючи сумнiв, говорила Еола,- ти зовсiм змiнився... Слухай... що за дурнi жарти?
- Оцього ще не вистачало: рiдна жiнка не впiзнає!
Нескуба хотiв рвучко пiдвестися, але це йому не вдалося. Тодi, спираючись на руки, ледве сiв, неначе пiсля тяжкої хвороби. Збiльшилось тяжiння? Але ж Еола рухається вiльно... I чого вона все дивиться на його груди? Що вона там побачила?
Нескуба несамохiть торкнувся рукою грудей i обiмлiв: борода! Невже борода?! Ухопив обома руками жорстке волосся, провiв донизу - борода сягала пояса. Ще не вiрячи, смикнув i скривився вiд болю. Нi, вона не приклеєна, вона справжня. За одну нiч вирiс отакенний вiник?!
- Еоло... Це якесь божевiлля... Лiг спати молодим, а прокинувся... Скiльки ж я проспав? - Гордiй поглянув на пружинний хронометр, вмонтований у стiнку поряд з вiдеофоном. Стрiлки показували 11 годин 13 хвилин бортового часу. - Хм... Одинадцять... А може, двадцять три?
- Годинник стоїть, - сказала Еола i сiла на лiжко, загортаючись у халат.
- Стоїть?
Гордiй схилив бородату голову до годинника.
- Так, час зупинився...
- Навпаки, - сказала Еола, - вiн мчить з космiчною швидкiстю. Якщо ми так постарiли за одну нiч... А сивини в тебе скiльки! Борода срiблиться. Ти менi нагадуєш святого iз стародавнiх iкон.
- А ти на святу аж нiяк не скидаєшся, - спробував пожартувати Гордiй, але жарту не вийшло, в голосi виразно почулося старече бурмотiння. - Та невже ж ми так постарiли?!
Нескуба iз жалем поглянув на дружину. Ой, леле! Зморшки попiд очима i бiля кутикiв безкровних вуст, обличчя - наче прив'яле яблуко. Спитав:
- Як ти себе почуваєш?
- Кепсько, - Еола провела долонею по обличчю, наче знiмаючи павутиння. - Отак, як ото напiвусохла вишня. Пам'ятаю, у нас...
Нескуба роздратовано махнув рукою:
- Сентименти, ремiнiсценцiї. Не на часi, зрозумiй.
Еола змовчала; зiбравши вузликом губи, стежила, як цей, зовсiм чужий дiдуган порпається бiля вiдеофона. Хоч як вiн не натискував на кнопки, екран мовчав, витрiщившись на каюту мертвим бiльмом. Почала й собi збиратися.
- Що ж це таке? - бубонiв собi пiд нiс капiтан. - Того бути не може, щоб атомнi батарейки вичерпалися. Вони ж на двадцять п'ять рокiв...
Квапливо надягнувши свою капiтанську форму, яка помiтно обвисала на ньому, Нескуба покрокував до командного вiдсiку. Роздратування i тривога поступово слабли, розвiювались.
За пультом сидiв, згорбившись, старезний космонавт, в якому Нескуба ледве впiзнав Павзевея. Де й подiлася його статурнiсть, його молодеча виправка... Запалi щоки, втомлений погляд колись таких жвавих очей i велика бiла лисина посеред голови.
"Поголився... - подумав Нескуба. - Встиг. Але чуприну наче метеоритом зчистило..."
Побачивши капiтана, Павзевей мерщiй узяв свого форменого кашкета, що лежав на пультi, i надягнув його по самiсiнькi вуха.
- Не треба, - капiтан махнув рукою, даючи знати, що зараз не до формальностей. - Що воно дiється, як ти гадаєш?
Павзевей устав, озирнувся, чи нiкого бiльше нема, заговорив глухуватим голосом:
- Що дiється? А дiдько його знає... Якщо ти перевiряєш мої зв'язки з реальнiстю, то... - Павзевей трохи пiдняв кашкета i провiв долонею по лисинi. - Скажу вiдверто: зi мною щось не в порядку... У мене, розумiєш, випадiння пам'ятi. Нiби ще вчора, заступивши на вахту, я був молодий, а зараз... I нiчогiсiнько не пам'ятаю. А це ж немалий вiдтинок часу... От наче промигнуло iз швидкiстю свiтла... I вже я лисий... - Вiн знову, пiднявши кашкета, погладив тiм'я - голе, немов екран. - Була мить, коли я подумав, що божеволiю...
- Заспокойся, друже, - Нескуба торкнувся його плеча. - Нiякої перевiрки, i ти цiлком здоровий психiчно. Я просто хочу розiбратися в ситуацiї. З нами всiма не все в порядку. Що показує локацiйний графiк?
- Поглянь, горловина покоротшала i розширилась. Чи це менi так тiльки здається?
- Нi, це справдi так, - замислено сказав Нескуба, уп'явшись очима в екран. - Скоро ми її пройдемо.
- Скоро? - гiрка посмiшка скривила заросле обличчя Павзевея. - Чи доживемо? Скiльки нам залишилось? Ти теж, капiтане, проклав курс до старостi - хiба не вiдчуваєш?
- Маєш рацiю: ми всi... якось раптово постарiли. - Капiтан схилився над панеллю внутрiшнього зв'язку, але як не натискував на кнопки, екран залишався мертвим. - Що сталося?
Павзевей знизав плечима.
- Не встиг перевiрити.
Нескуба мимохiть кинув погляд на оглядовий екран. Жодної цяточки, жодної iскорки - споконвiчна пiтьма, яка, мабуть, нiколи не знала, що таке промiнь.
"I в цiй чорнотi зав'яз "Вiкiнг"... - подумав Нескуба, вiдчувши подих остраху. - В який же простiр ми потрапили? Невже i досi кружляємо бiля колапсуючої зорi? Чи, може, тут нiчого й схожого нема?.. Можливо, то все лише химернi гiпотези..."
Чорний простiр гiпнотизував, притягував, неначе прiрва, жахав Нескубу своєю великiстю, налягав на душу тяжкою брилою. Нараз Нескуба вiдчув свою дрiбнiсть, свою нескiнченну малiсть супроти Всесвiту. Але то була тiльки мить. "Нащо менi всiлякi комплекси? - подумки обурився Нескуба. - Ще чого не вистачало! Треба дiлом займатися, а я..."
Струснув головою, розправив плечi, як мiг, постарався збадьоритись.
- Ну, от що, Павзевею, ти все-таки пильнуй бiля пульта, а я пiду побачу, як iншi. Та треба налагодити внутрiшнiй зв'язок.
- Гаразд.
Павзевей сiв на своє мiсце, знову скинувши свого красивого форменого кашкета i сяючи лисиною.
Капiтан, силкуючись ступати якомога твердiше, покрокував з командного вiдсiку.
Як i передчував, нiчого втiшного вiн не побачив. Нiкого з екiпажу не обминула старiсть - нi чоловiкiв, нi жiнок. Зарослi, зморшкуватi обличчя; в декого в очах переляк, розгубленiсть, безпораднiсть. I майже всiх охопила глибока депресiя. Гай, гай... Колись бадьорий, енергiйний колектив космiчного корабля перетворився на якийсь занедбаний пансiонат для пенсiонерiв. Особливо постраждало жiноцтво. Хоча Нескуба на собi вiдчув "феномен старостi", як подумки назвав те, що їх спiткало, проте йому було дуже прикро бачити, як час глибоко поорав їхнi обличчя, ще недавно такi милi та гарнi.
Дехто ще снiдав по каютах, а деякi, споживши належнi калорiї, сидiли в лабораторiях, але Нескуба не був упевнений, що вони щось там роблять: занадто вже старi й кволi.
Чимало кают були порожнi, i вони нагадували Нескубi покинутi гнiзда. Де ж їхнi мешканцi? Капiтановi все стало ясно, коли вiн зайшов до госпiталя. Невеличке овальне примiщення в серединi корабля було переповнене хворими. Коло них порались усi троє лiкарiв, серед них i Еола.
- Що за пошесть? - спитав Нескуба, i в голосi його вiдчувалась тривога.
- В основному анемiя, - вiдповiла Еола. - Даємо вiтамiннi препарати, але, сам розумiєш, цього недостатньо, потрiбне посилене харчування.
- Гаразд.
Нескуба ступнув до екрана, щоб одразу передати наказ, та, згадавши, що зв'язку нема, тiльки змахнув рукою.
- Ну, а Канторовi вже, мабуть, нiщо не допоможе, - прошепотiла Еола капiтановi на вухо i очима вказала на лiжко, де лежав скорчений фiзик. Блiда з синюватим вiдтiнком рука недужого затиснула вiхоть жовтаво-бiлої бороди. Нескуба одразу помiтив цi неживi кольори, насупився.
- Що з ним?
- Тяжкий випадок. - Еола вiдiйшла з Нескубою вiд лiжка недужого. Останнiм часом вiн тiльки те й робив, що пiдривав своє здоров'я...