- Ну, знаєте... - Тiнь досади перебiгла обличчям Нескуби. - Ця ваша схема... Лишається ще тiльки надiлити гумус якоюсь формою свiдомостi - i карикатура на Природу буде завершена... Злiсна карикатура... - Нескуба передихнув, зволожив язиком пошерхлi губи. - Скажiть, Лойо Майо, по-дружньому, довiрчо... Якi у вас родиннi стосунки? Ви - щасливий в особистому життi?
Астроном трiшечки зiщулився, губи його витягнулись в нiякову посмiшку.
- Я про фiлософськi концепцiї, а ви... До чого тут особисте життя? Я не бачу зв'язку...
- А я бачу, - лагiдно, але трохи зверхньо сказав Нескуба. - Ваша схема обмiну живої матерiї занадто похмура...
- Запевняю вас...
- Не треба, Лойо Майо. З того, який колiр домiнує у ваших уявленнях, можна поставити безпомилковий дiагноз. Ну, та на це я не маю права i не буду цього робити.
- А що ж ви скажете по сутi моєї гiпотези?
- Та що ж... Цю схему, - Нескуба навмисне повторював це слово i вимовляв його з помiтним притиском, - ви могли б використати у фантастичному романi... якби вона була не така безрадiсна. Ви ж астроном, Лойо Майо, а не побачили, що Всесвiт пройнятий свiтлом... Та, власне, i саме органiчне життя - це витвiр свiтла, дiяльнiсть променя... Згадайте хоча б процес фотосинтезу, без якого не було б i самого гумусу. Як дивовижно влаштований свiт! I звести всю його складнiсть до якогось одного елемента...
Їхня дискусiя точилася досить довго, аж Нескуба втомився, проте кожен з них так i лишився при своїй думцi. Об'єднувала їх лише мрiя про полiт, мрiя, що ятрила серце капiтановi, нестримно вабила i водночас вiдлякувала своєю фантастичнiстю. Нескуба слухав розмiрковування Лойо Майо, а сам думав: чи погодиться Еола? Як її переконати? Як побороти її незрозумiлу жiночу впертiсть? Вона вiдтягує вирiшення до родiв. Хитрує... От лисиця!..
- Так, сонця, галактики... - провадив своє Лойо Майо, - це прекрасно, тому ж я й прагну космосу... В кожному разi, тепер ви знаєте мої мотиви. Хiба я для того втiк вiд одного гумусу, щоб потрапити в лапи iншому? Якщо ми не полетимо, я, звичайно, працюватиму на орбiтi, а помру - то щоб попiл з мого тiла розсiяли в космосi.
- Все одно випаде на планету, - криво посмiхнувся Нескуба.
Лойо Майо знизав плечима, спитав нетерпляче:
- Ну, то як - чи засурмить нам стартова сурма?
Нескуба - колись такий вольовий, рiшучий i часто навiть прямолiнiйний зараз вагався. Обличчя його морщилось, неначе вiн силкувався щось пригадати, очi обмацували стелю, нiби сподiвалися знайти там вiдповiдь.
- Я... напевне ще не знаю... - нарештi вiн спромiгся на вiдповiдь. Розумiєте, Еола...
- Розумiю, - зiтхнув Лойо Майо. - Не Еола i не майбутнiй син тримають вас, капiтане. Це гумус не хоче випустити здобич, гантелянський гумус...
- Та йдiть ви до дiдька зi своїм гумусом! - незлобиво буркнув капiтан. - Гумус та гумус...
Втомлено заплющив очi, а коли розплющив - Лойо Майо в палатi не було. "Вiн i справдi тут, на цiй планетi, наче риба, викинута на пiсок, спiвчутливо подумав про астронома. - Його стихiя - космос... От i не може вгамуватися його дух. А я? Хiба мiй дух не нуртує?"
16
Перший гантелянець!
Народився вiн рано-вранцi, коли теплi променi Свiтила пофарбували в густо-червоний колiр навколишнi гори, що скидалися на велетенськi копицi сiна, нечутно спустилися нижче та й вихопили з чорноти ночi округлi пластиковi дахи селища. Немовби вивчаючи цi новоутворення, Свiтило почало мацати стiни, заглядати в чотирикутнi вiкна... Саме тiєї митi малюсiнький Нескуба голосним криком сповiстив про свою появу на свiт, про який вiн ще нiчогiсiнько не знав. Свiтило м'якими доторками обмацало i його бiленьке тiльце, з яким трохи нервово поралась молода жiнка, i одразу ж зробило його рожевим.
- Ув-ва! Ув-ва!
- Ого, який горлатий! - вигукнула лiкарка, i в її голосi бринiла радiсть. - Ану, давай ще, кричи, гукай свого татуся!
- А що, Гордiй тут? - пiдвела голову породiлля. - То впустiть його! Ренато, поклич...
- Лежи, Еоло, заспокойся. Чи ти забула, що вiн на "Вiкiнгу"? Його ще не сповiстили.
Еола знесилено опустила голову на подушку:
- Скажи, щоб негайно передали... Це дуже важливо...
- Скажу, скажу, не треба хвилюватись, от зараз ми трiшки загорнемось, щоб наше тепло не втiкало.., Це ж тiльки подумати - первiсток на Гантелi! Як ви його назвете?
- Побачимо. Ще не думали.
- Ув-ва! Ув-ва!
Хоча роди пройшли добре - Еола майже не вiдчувала болю, проте втрата кровi знесилила молоду матiр, i тяжкiсть у животi чомусь не втихала. їй хотiлося тишi, спокою, хотiлося вiдiтхнути пiсля того циклону, що спустошив її тiло, зараз їй зовсiм не до балачок. А на Ренату, завжди таку стриману, неначе щось найшло, говорила, говорила не вгаваючи.
- Може, Гордiйчик.
- Може.
- Ув-ва!..
- Ох ти ж бутузик!
- Треба сповiстити Гордiя... Чуєш, Ренато... Ой...
- Тобi погано, Еолочко? Заспокойся, моя люба, радiограма долетить миттю. От ми вже й укутанi, вже й не плачемо, тепер наш органiзмик досяг теплової рiвноваги... - Рената Павзевей спритно поклала малюка на лiжечко, присунуте до постелi матерi. - Отак, лежи собi, Нескубенятко, набирайся сили для життєвої мандрiвки...
- Ренато... - простогнала Еола. - Пiди вже... радiограму...
- Бiжу, вже побiгла!
Рената швидким кроком вийшла, причинивши за собою дверi. Еола повернула голову на подушцi у бiк свого малого, поглянула на його дрiбнесеньке обличчя i чомусь подумала про батька - учора, як тiльки їй довелося лягти в родильне вiддiлення, вiн поквапливо вiдлетiв разом з Лойо Майо на "Вiкiнг". На прощання похапцем поцiлував її в чоло, для годиться, кинув якiсь заспокiйливi слова та й був такий. Щось непокоїло Еолу, з'явилося невиразне, як густа мла, важке передчуття. В ньому втонула радiсть, натомiсть була сама тривога i бiль. Як було б оце добре, коли б Гордiй сидiв тут, бiля дитячого лiжка...
Дивилася на свою крихiтку i, замiсть радiти, вiдчувала тiльки подив. От вона стала матiр'ю... Вiд неї вiддiлилась малесенька iстота.... Яка тайна Природи! А справдi, як же ми його назвемо? Довго не повертається Рената... А бiль, здається, посилюється... Червоний серпанок... На Землi рожевi лише свiтанки та ще надвечiр'я, а тут - цiлiсiнький день руда мла застилає очi. Невже що-небудь сталося з Гордiєм?
Рiзкий бiль наче ножем полоснув низ живота. Еола скрикнула, в нестямi шарпнула з себе ковдру, звивалася, корчилась, благаючи полегшення, та бiль невiдступно краяв тiло, душив за шию, аж в очах стало темно.
- А-а-а...
Отямилась, почувши приглушенi голоси - вони нiби пробивались крiзь товщу води.
- Уже опритомнює...
- Як же ви могли залишити її саму?
- Треба було дати радiограму. А цю...
- Ш... ш... вона розплющила очi. Як вам, Еоло? Мовчiть, мовчiть, вам уже легшає. Глибокий шок уже минув. Дайте їй попити.
Через кiлька хвилин Еола зовсiм опритомнiла.
- Що це було? - спитала, ледве ворушачи пересохлими губами.
- Бачте, нiхто ж не сподiвався близнят, - почувся густий баритон головного лiкаря, - i обезболювання...
- Що ви кажете? - шарпнулась Еола. - Якi близнята?
- А ось якi! - Рената показала їй другий завинутий кокон. - Дiвча! Тепер маємо двох Нескубенят...
Зморщене личко донечки нiчим не вирiзнялося, було таке самiсiньке, як i в малюка, проте Еола затримала свiй погляд на ньому довше. Це створiння з'явилося несподiвано, самовiльно, завдавши їй страшного болю. Кутиком ока Еола одночасно дивилася i на Ренату, що тримала дитину над нею. Обличчя у Ренати було усмiхнене, а очi якiсь невеселi.
Почулося чиєсь бубонiння:
- Закон компенсацiї...
- Облиште... Почався демографiчний вибух, i це добре. Нам потрiбна не компенсацiя, а зростання...
"Про що вони говорять? - подумки здивувалась Еола. - Якась компенсацiя... I Рената чомусь вiдводить погляд".